Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Варто сказати кілька слів про сім’ю Мала. Після розгрому древлян про нього в «Повісті временних літ» нічого не повідомляється. Історики припускають, що він був страчений за наказом Ольги за те, що вбив Ігоря. Тим часом, в літописі зустрічається певний персонаж Малк, або Малко Любечанин, батько Малуші і Добрині. Малуша — мати князя Володимира, який хрестив Русь в 988 році. За традицією вважається, що вона була ключницею- рабинею княгині Ольги. А Володимир, відповідно, — незаконнонародженим сином Святослава Ігоревича. Істориків чомусь не бентежить той факт, що позашлюбний син у принципі не міг претендувати на престол.

До того ж, дивно, що в літописі фігурує ім’я якоїсь рабині, але не називається ім’я законної дружини Святослава, матері його двох синів — Ярополка і Олега.

Якщо Лаврентіївський літопис дійсно називає Ма-лушу ключницею, то в Іпатіївському літописі говориться, що «…Володимиръ бо бе от Малуши милостьнице (улюблениці) Ольжины, сестра има Малъко Любчанинъ».

Імена Василь і Михайло мають форми Василько і Михалко, Мал за аналогією міг цілком перетворитися у Малка.

Це означає, що сім’я переможеного Мала була ув’язнена в Любецькому замку. І якщо до Мала Ольга могла не мати жодних теплих почуттів, то Малуша, напевно, — поступлива лагідна дівчина, — могла стати її улюбленицею, яку вона і видала заміж за свого буйного сина. Можна навіть припустити — хоча про це ніде жодних відомостей немає, — що Малуша була християнкою. В очах Ольги це було б, безумовно, великим бонусом, може, таким чином вона хотіла вплинути на Святослава, який категорично не хотів хреститися. У будь-якому випадку, це вплинуло на сина Святослава, Володимира, який не лише хрестився сам, але й охрестив усю Русь.

Святослав, який провів більшу частину життя в військових походах, залишав княжити в Києві старшого сина Ярополка. У бунтівну Древлянську землю він вирядив Олега, а наймолодшого, Володимира, — в Новгород. У Чернігів, до сіверян, Святослав не надіслав нікого (ймовірно, це було пов’язано з дефіцитом синів). Але князь Володимир, у якого не було проблем із потомством, поставив князів у Ростові, Новгороді, Полоцьку, Смоленську, навіть у Пскові. Мстислава, прозваного Хоробрим, він направив у далеку Тмутаракань (Тмуторокань). Природно, був серед синів Володимира і князь Древлянський — Святослав. Не було тільки чернігівського князя.

Лише в 1024 році, після того, як сини Володимира — Ярослав і Мстислав — за «мирним договором» розділили країну навпів, Мстислав став княжити в Чернігові. Але він отримав при цьому все Лівобережжя.

За Ярослава Мудрого, очевидно, правляча династія остаточно втратила зв’язок із Сіверською землею. Один з його синів, Святослав, був посаджений в Чернігові і, по суті, став родоначальником чернігівського княжого роду.

До речі, саме для чернігівської княжої сім’ї характерні імена Олег, Ігор і Святослав. Саме ці три імені зустрічаються в цьому роду найчастіше, і ці імена, особливо Олег та Ігор, майже не були поширені в інших князівствах.

До Чернігівському клану, який на честь головного його представника — Олега Святославича «Гореславича» — стали називати Ольговичами, належав князь Ігор. Це був другорозрядний князь, який, напевно, так і залишився б у тіні більш іменитих родичів, якби не «Слово о полку Ігоревім», яке «прославило» його на століття.

Пристрасті довкола «Слова» не вщухають і дотепер. Скептики вперто не хочуть визнавати в ньому справжній здобуток сивої давнини, конкретніше — кінця XII століття. Автор «Слова», якщо визнати його справжність, творив за часів автора романів про Ланселота і Персеваля — Кретьєна де Труа (на півтора століття раніше Данте і за два століття до Чосера).

Версія про те, що «Слово о полку Ігоревім» було створене відразу ж після описуваних подій, що сталися в 1185 році, багатьом здалася надто простою, і було висунуто припущення, що справжнім його автором є збирач старожитностей Олексій Мусін-Пушкін, який знайшов рукопис у кінці XVIII століття (в такому випадку ні про яку «знахідку» мови бути не могло).

Дійсно, припущення про фальшивку, яку видавали за пам’ятник середньовічної літератури, виглядає дуже спокусливо. Більше того, незадовго до виявлення рукопису «Слова» в далекій Шотландії тамтешній учений-фольклорист Макферсон опублікував знайдені ним твори «легендарного» кельтського барда Оссіана. Але згодом з’ясувалося, що Макферсон обдурив усіх — опубліковані твори склав він сам.

За іронією долі, Мусін-Пушкін у передмові до першого видання «Слова о полку Ігоревім» писав: «Любителі російської словесності погодяться, що в цьому останньому нам від минулих століть творі помітний дух Оссіана, отже, і наші давні герої мали своїх бардів, які співали їм хвалу…»

Сучасний історик Андрій Залізняк практично повністю виключає версію підробки як з боку Мусіна-Пушкіна, так і щодо будь-кого іншого: «Украй малоймовірно, щоб хтось узяв на себе той величезний труд, який необхідний для оволодіння всім цим обсягом знань — всього лише на шляху успішної стилізації. Стилізатору цілком достатньо, щоб його твір справляв бажане враження на публіку (а для цього зазвичай буває потрібна не стільки реальна подібність із справжньою старовиною, скільки відповідність уявленням публіки)» (А. А. Залізняк. «Слово о полку Ігоревім: погляд лінгвіста». 2004).

Особисто я буду виходити з того, що це — не підробка, а справжній твір.

Тепер перейдімо до героїв «Слова». Почнемо з того, чиє ім’я винесене в заголовок, — з князя Ігоря.

Князь Ігор Святославич здійснив похід у глиб половецьких степів у далекому 1185 році від Різдва Христового. Похід цей, як відомо, був невдалим і закінчився полоном князя (з якого він згодом втік) і актом справедливої відплати з боку половців.

Дмитро Сергійович Лихачов, а разом з ним багато