Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Постарайся за свідків, – сказав дядько.

Чарка трісла. Дзвінко й несподівано, як надміру натягнена струна. Андрій тупо подивився собі на руку – яскраво спалахнула в долоні цівка крові. Дядина охнула й кинулася шукати йоду та бинта.

– Не навчуся я цієї трахомудії! – сказав Андрій.

Степан Ювпак мав велосипеда з моторчиком. Щоранку голосне тахкотіння будило вулицю – Ювпак виїжджав під гору. Моторчик кашляв і захлинався, велике Степанове тіло погойдувалося, він допомагав мопеду, натискаючи на педалі; моторчик пихкав, блимали сині лоби бруківки – Ювпак таки гору долав. Потому випростувався, обличчя поважніло, і хоч моторчик чхав і кашляв, але спокійніше, – велике Степанове тіло впевнено протрушувалося, рипіло сидіння, а ноги непорушно прикипіли до педалей – величезні розношені Ювпакові кирзяки були на палець у куряві.

Під вечір Ювпак так само урочисто повертався додому, зупиняв мопеда біля двору, вводив його у хвіртку – від ганку до нього поспішала, здригуючи тлустим тілом, низька, майже чотирикутна жінка. Вони цілувалися просто серед двору, і це не без утіхи помітила Ганя, яка й сьогодні йшла на посиденьки до брата. Вона зупинилася й додивилася той спектакль до кінця: Ювпачиха забирала в чоловіка мопеда і вела його в сарайчика, а Степан волочив до ганку чималої-таки ваги сумисько, яке було перед цим приточене до вантажної рамки на мопеді. На ганку зупинився, ніби відчув, що за ним стежать, і Ганя могла б поклястися, що той погляд, яким метнув у неї, простромив її, ніби спис. Вона хутенько опустила очі і майже побігла по вулиці, побоюючись, чи не станеться їй щось лихе від того урекливого.

Відчула полегкість лише тоді, коли прийшла до братової і, як завжди, всілась у тіні бузкового куща.

– Пху! – сказала вона. – Мало не зурочив мене, чорт!

Братова сиділа навпроти, закинула ногу на ногу й дивилась із-під приплющених повік.

– Уже давно це помітила: коли здибаєшся з ним, потім цілий день болить голова і якось аж нудить…

Братова спокійно чекала, кістляве коліно випиналося з-під плаття, а худе обличчя лишалося незворушне.

На вулиці пас корову мовчазний чолов’яга – повернувся до них спиною, розставив ноги в кирзяках і з пильною увагою роздивлявся ворон, що стрибали на галявині.

Ганя схилилася до братової, і очі її спалахнули.

– Ви б оцього, що пасе, – прошепотіла вона, – якось би звідси спровадили, він теж із їхнього кодла. Це якийсь родич того урекливого, якийсь дядько. Як зараз трудно вирваться з села, а він, бач, вирвався, ще й корову пасе. – Ганя мала вставні сталеві зуби, через це шепотіла свистячим шепотом. – Десь такий, як усі вони, а грошики має: приїхав і відразу купив половину хати…

Братова повела очима в бік понурого чолов’яги. Той так само стояв серед вулиці, тримаючи за налигача корову, і розглядав ворон. Чорна сорочка покривала похилі плечі, чолов’яга повернув голову і продемонстрував перед ними чіткий орлиний профіль.

– Степан знову притяг такого клунка – ледве пер, – сказала Ганя. – Ніяк не нажеруться!

Відсунулася з сонця, що падало їй на плече. Зизо глянула на вулицю: мовчазний чолов’яга вже тяг корову крізь верболози на галявину.

– Вигідно влаштувався, – сказала братова.

– На вулиці вона того м’яса не продає, стережеться, – шепотіла Ганя. – Виходить нагору, на Пушкінську, і вже там торгує. Якось хотіла в неї купити – де там: і в помині, каже, нема, і самі, каже – чули ви таку заразу, – того м’яса не бачимо, але я не така дурна. Та й всі на вулиці знають про ті її побігеньки на Пушкінську – там, бачте, луччі люди!

Вітер відхилив гілку бузку, і на Ганине лице впав гарячий клапоть сонця. Заіскрили кришталики очей, спалахнули металево зуби; братова в цей час стежила, як там, над горбами, повільно пропливала велика срібна хмара, напрочуд схожа на людську голову. Голова виставила кучмаву бороду, і та борода все більше й більше розросталася. Братова розглядала її, але думала про щось інше. Про те, що Ганя завжди робить якісь цілком непотрібні передмови перед тим, як сказати, чого ж прийшла насправді, – не Ювпак і не їхнє м’ясо її турбує. Голова-хмара гойдалася серед яскраво-синього неба, гойдалися, сколихнуті сухим вітром, бузкові листки; Ганя відчула смуток і в тон думок братової й собі подумала: прийшла сюди зовсім не для того, щоб розповідати про того урекливого, але те, задля чого прийшла, якось не кладеться їй на мову…

Степан Ювпак приїздив додому по-всякому: бувши на першій зміні – надвечір, а бувши на другій – пізно вночі. Тоді він вимикав мотора, який нарешті переставав чхати й кашляти, і вся околиця тоді задоволено відпочивала. Рипали двері, і на ганку з’являлася біла жіноча постать – не бувало такого, щоб вона чоловіковий приїзд проспала, навіть коли повертався пізно вночі.

Вранці після другої зміни любив поспати, а коли виходив на ганок, освітлений