Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

і у школі сина. Цього, до речі, нема в країні, в якій вони знайшли собі нову батьківщину, хоча й там чимало такого, що складно прийняти. Але іншого.

Але того «слідчого експерименту», що його намагалися зорганізувати Лільчині батьки, насправді не було. Та й хто їх слухав би, тих хворих людей? Коли Лільчин батько наказав Павлові та Лілі зайняти ту позу, в якій їх заскочили, почався дикий галас, який підняли вони з Мариною: чи ви геть здуріли? І заради цього ви кликали нас до себе? То вам місце у божевільні! А Павло і Ліля стояли осторонь, взявшись за руки, бліді й мовчазні, ніби їх обох от-от мали стратити в якийсь жахливий спосіб.

Звісно ж, Павло пережив неймовірний стрес, наслідки якого не минуть ніколи. Але такого, як він розповідав дідові, не було. Але чомусь нафантазував у розмові з дідом про таке. Валерій навіть загадав, як дід із онуком того вечора пішли до кабінету і довго не виходили звідти. Напевне, батько повірив тому, що розповів йому Павло.

Ноутбук Валерія видав звуковий сигнал. Організатори його поїздки до Варшави вивісили на його сторінку фотоальбом, який Валерій почав переглядати, відсунувши батьків зошит і фотоальбом. Ось син польського перекладача, а ось ксьондз. А ось великі чорно-білі світлини на білих стінах. Але на жодній світлині з фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina» не було зафіксовано незнайомця в барвистому шалику, який передав йому зошита. А ось кілька знімків сірої грудневої Варшави. Валерій згадав, що обіцяв Павлові переслати кілька світлин Варшави. Він не став відбирати окремі світлини і перепостив йому на сторінку весь варшавський фотоальбом. А сам повернувся до батькового зошита з цуценям.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Другий вступ до автобіографії

Після самогубства Лільчиної матері я почав всерйоз обдумувати, як би мені вчинити те саме. Напади моєї легеневої хвороби ставали такими нестерпними, що для пізнання пекла вмирати не було потреби. Можливо, ТЕ пекло якесь інше. Можливо, навіть, воно не таке страшне.

Мій лікар із відомчої поліклініки сказав, що до лікарні мені не треба, що там буде ще гірше.

— А хіба може бути ще гірше?

— Не гнівіть Бога, — відповів лікар, — буває, що той стан триває не кілька хвилин, як у вас, а кілька годин. Якщо ви будете у стаціонарі, ми будемо зобов'язані вас рятувати, а від того досить часто стан асфіксії дещо послаблюється, проте помітно довшає.

Він знає, що каже, в нього великий досвід. Тож до лікарні я не лягав. Але він виписував мені ліки, які перше допомагали, а тепер лише погіршували мій стан. Як він і попереджав. І лише коли я припиняв ковтати пігулки, які, до того ж, коштували всю мою місячну пенсію, кашель потроху заспокоювався і судоми відпускали мої дихальні шляхи. Для того, щоби по кількох тижнях прийти до мене знову.

Тож проблема, як укоротити собі віку, стоїть переді мною в усій її гостроті. Я гадаю, що там — вічний сон без пробудження, а не рай чи пекло. Раю нема ніде. А пекло тут. І з нього треба знайти спосіб тікати. Але вкоротити собі віку за допомоги мотузки я не зможу. З багатьох причин не зможу. І насамперед тому, що не зможу принести таке тяжке випробування тим, хто побачить мене мертвим. Передусім моїй Ірині, яка доглядає мене, яка так тяжко пережила смерть «Лільчиної мамані». А вона ж нічого не бачила на власні очі…

У минулому в мене вже була одна спроба піти. Я випив пачку снодійних. Здавалось би, сплю я вранці довго, до мене ніхто не заходить. Але замість вічного сну прийшла страшна блювота, і я поповз до туалету, і Ірина мала клопіт прибирати, а ще були швидка допомога і промивання шлунку… хай Бог милує!

Зараз травень, скоро літо. У попередні роки в теплі місяці року пневмонія відступала, щоби повернутися до мене восени. Але тепер вона навідує мене і в теплі дні. Востаннє, як я вже згадував, вона була в мене в день смерті Лільчиної матері. І пообіцяла скоро повернутися. Тому в перший день, коли я йшов із видавництва після хвороби, я вирішив спробувати ще раз.

І не вирішив, а воно сталося само собою. Минувши Золотоворітський сквер, я не завернув до свого дому, а пішов вулицею Володимирською в бік Софії. Чому я пішов туди? Не знаю. Було блаженне тепло літньої ночі, був спокій сонного міста, коли на вулицях нікого не було, лише зрідка проносились авта. І я побачив здаля на порожній вулиці великий автомобіль на високих колесах, який нісся на повній швидкості до мене. І я кинувся на бруківку, і впавши, не відчув болю. І той чорний велетень примудрився загальмувати з диким рипом, і з джипа виліз чоловік, і вилаявшись, підняв мене під пахви й потяг на тротуар.

— Папаша! Я не хочу через тебе сісти!

— Ти через мене не сядеш, синку!

— Знайшов місце лягати під колеса! Просто під сірим будинком! Іди ляж на Броварській трасі, і я тебе переїду із за-до-во-лен-ням! А тут не хочу!

Він залишив мене біля дерева на краю тротуару й поїхав, а я пішов у Золотоворітський сквер і сів на лаві біля фонтана. Я полюбляю ночі в цьому сквері, іноді забуваючи в ці хвилини про всі тягарі свого життя. Але забита половина тіла боліла дедалі більше, і я подумав, що, навіть якщо й кинуся вниз головою з високого поверху, то, певне, не розіб'юсь, а лише покалічуся. Боліли лівий бік і ліва рука, на які я кидався під колеса. Все боліло. Від вуха до коліна. Мій замах на власне життя лише посилив моє пекло.

Я сів