Хлої Еспозіто - Шалена

коли запалив факела від сонця й приніс вогонь людям! Виявилося, що Зевсу не хотілося, щоб людство спалювало всякий мотлох, так само як моїй матері. Вона не хотіла, щоб я спалювала ведмедиків Бет, або сусідських кішок, або сарай із замкненим у ньому собакою. (Із собакою все гаразд. Мама почула його гарчання ще до того, як обвалився дах.) Деякі люди просто не вміють розважатись. Мій старий директор школи був теж той іще кайфолом. Ну за що він вигнав мене, просто за те, що я підпалила його машину?

І взагалі, кому потрібна та школа? Тепер, коли ми всі під’єднані до мережі, освіта дітям не потрібна. Інтернет усе знає. Це просто неймовірно, скільки всього можна вивчити онлайн, позбавивши себе необхідності стикатися з головними вошами, шкільною формою та напівсирими обідами. Лише за цей тиждень я дізналася, що всі ми живемо всередині створеної комп’ютером голограми, що Чандлера в «Друзях» грав Метью Перрі (я не могла згадати, тож заґуґлила) і що, коли жіноча й чоловіча особини морського чорта паруються, їхні тіла зливаються назавжди. (Очевидно, море таке величезне й глибоке, що коли чоловіча особина знаходить жіночу, то міцно тримається за неї, аж поки не втрачає власні очі й внутрішні органи, аж поки їхні тіла не зливаються в єдине, зі спільною кровоносною системою.) Цікаво знати.

Я прочитала набагато більше, аніж Бет з усіма її науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мій мозок переповнений. Я закінчила Університет життя з відзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумілою, її називають самоуком.

Я встаю та суну на руїну кухні. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоїв, які замовляє моя сестра: дарджилінґ, «Ерл ґрей» або органічна в дупу арабіка від «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звільнять. Я досі думаю про Бет, знов і знов прокручую її слова в голові: «Я б хотіла ще раз запросити тебе на нашу віллу в Таорміні. Ти мені потрібна. Благаю тебе. Приїзди».

Та відчепися вже від мене.

А все ж цікаво, що їй треба? Може, їй потрібен мій кістковий мозок або ж там нирка? Від мене вона їх не отримає, доведеться просити маму.

– Чаю? – питаю я.

Нечупари якось дивно на мене дивляться й хитають головами. Я наповнюю чайник, повертаю вимикач. Фе, чого він липкий? Нарешті я знаходжу свою кружку – мені нема чого декларувати, окрім власної геніальності, – в сприятливому для розмноження бактерій середовищі й мию її. Коли я закінчую, на ній стільки ж плям, скільки було до миття. Лишився один чайний пакетик. Я тицяю його на дно чашки й дивлюся на нечупар. Вони витріщаються на мене, та щойно помічають мій погляд, як переводять очі на Джеремі Кайла в телевізорі. Кінчені. Знежиреного молока в пляшці лишилося на сантиметр. Я заливаю пакетик водою, прикінчую молоко.

– Ем, – каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати. – Можна тебе на пару слів?

Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.

– Звісно. Що таке? – питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?

– Ми тут подумали, – каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.

– І нам здається, що так не піде, – каже Петті. Чи Пем.

Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.

– Нам здається, ти мусиш виїхати, – підказує Ґео. Чи він Ґрем?

Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче в’їхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.

– Завтра, – каже Петті, відрепетирувано насупившись.

Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.

– Звісно, – кажу я. – Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож…

Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.

Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.

Я довго дивлюся на фото.

– Що ти від мене хочеш?

Я чую, як по інший бік Європи вона думає:

«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»

Ми як дві квантові частинки, з’єднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона… думаю, просто матерія. Між нами є надприродний зв’язок. Вона забивається головою – у мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.

Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш, – не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.

«Рррааааааа!»

«Фейсбук».

У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.

Ну звісно.

Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися» – таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить.