Оксана Каліна - Старі-старі казки

Мужик прийшов до тями тільки через двоє діб. А до того варнякав казна що про якісь там втрати, поле бою і все просив:

– Покличте мою відьму! Покличте мою відьму!!! Не виживу без неї!!!!

– Біла гарячка, – покрутила Карма пальцем біля скроні, – не інакше. Очуняє – і на хєр з королівства, нема чого зайвим ротам наш бюджет проїдать. І так трат вистачає.

Мужик, канєшно, вижив і без якоїсь там відьми. Недарма кажуть: п’яних Бог береже, бо вони не в стані самі за себе потурбуватися. Але нікуди його Карма не прогнала.

Чому? Бо втюрилась в нього, наче дурепа. За три тижні до весілля! І заміж пішла втюрена – бо куди вже відмовляться від заміжжя? Це ж дипломатичний скандал на всю Європу!

Що вона в цьому мужика знайшла, звали його, до речі Едіком, (Карма ніколи не любила це ім’я, і ось нате вам!), вона й сама не могла сказати. Але ночами шастала до нього у флігель і була там така щаслива, як ніколи до цього. І ніколи після цього, якщо вже забігати наперед.

– Ну він же нішо, – по старій звичці жалілась вона першому Міністру, який вже зовсім оглух і тільки кивав у відповідь, вдаючи, що розуміє,– без кола, без двора, без амбіцій і мети. Ні, він не просто нішо! Він – намахане на всю голову нішо!

– Кого ти притягла до палацу? – грізно вопрошала Карму стара королева, хоча Карма вже давно перестала її боятися, – І як це Рада Міністрів дозволили йому залишитися? Ти що твориш, Кармо? Серіалів обдивилась?

Карма мовчки слухала нарікання матері, а у самої в голоі крутилась невизначена й непевна думка: колись з кимось таке вже було, десь я таке вже чула й бачила…

А Едік, коли напивався, (пив він честенько, через тяжку котузію), бігав по королівсту і все шукав свою відьму:

– Верніть мою відьму! – кричав він так, що аж ворони лякалися, – верніть мою відьму!!! Я без неї не виживу!

Хто була та відьма, залишалось тільки здогадуватись… Карма дивилась на нього і розуміла, що ніколи не замінить вона Едіку тієї невідомої відьми. Але й прогнати його не могла. І забути не змогла навіть тоді, коли він кудись пропав…

До чого ця казка, може, спитаєте ви? А Бог його душу знає… Та правду кажуть: якщо тобі дається чи посилається щось, питай «не за що?», а «для чого?»…

Жили були собі у світі Чудеса. Всього їх було п'ятеро братів: Чудо Взаємного Кохання, Чудо Здоров’я, Чудо Радості, Чудо Матеріального Достатку, Чудо Спокою і Душевної Рівноваги, і сестра їх – Удача. Сім’я в них була дружна, брати за одне одного горою стояли, а за сестру взагалі порвали б, кого завгодно.

Всі Чудеса, які живуть в Україні, мають на обслуговуванні певні ділянки. Нашим випала Київська область. Чудеса любили всіх людей, знали досконально кожне село, селище, місто і містечко врученої їхній опіці території, але особливу прихильність чомусь відчували до одного із селищ. Неважливо, до якого саме. Може тому, що жив там хороший хлопчик, звали його Сашко. Чим він так припав до душі Чудесам, вони й самі не знали. Сашко був зірвиголовою, бешкетником, не міг ні секунди всидіти на місці – все його крутило, вертіло, тягло на пригоди. Але нутро у Сашка було хороше, душа чиста, характер доброзичливий. Сашко теж відповідав Чудесам взаємністю. У нього був чудовий дар – у кожній дрібничці бачити диво і радіти йому. Він розповсюджував енергію радості всюди, де тільки з’являвся. При його появі люди починали мимоволі посміхатися і настрій у всіх піднімався.

Чудеса дивились на Сашка й казали:

– Ну, він точно буде вірити в нас довго-довго!

Ви не знали? Для Чудес дуже важливо, щоб в них вірили. Коли люди заковуються в броню невіри, ще гірше – безнадії, Чудесам стає дуже важко до них пробитися. Майже неможливо.

Сашко і справді дуже довго вірив в Чудеса. Він належав до рідкісної породи світлих і відкритих людей, тож Чудеса могли проникати в його життя, як то кажуть, без стуку.

Але… Час минав, виріс Сашко. Шкіра стала грубішою, душа черствішою, аура темнішою, та все ж не на стільки, щоб Чудеса не могли через неї проникнути. Але, як казав один кіногерой – чим далі в ліс, тим товщі партизани. З кожним днем Сашкова віра в Чудеса тьмяніла. Чи то він занадто багато від них вимагав (Чудеса можуть виконувати лише ті бажання, які не зашкодять ні підопічному, ні оточуючим, та людям завжди мало), чи то вирішив, що він абсолютно самостійний і дорослий. На який ляд йому якісь там казочки з чудесами? Ще люди засміють. Чи йому просто ніколи стало заглядати до себе в душу в пошуках якихось там Чудес, котрих, можливо, і на світі не існує…

…Аж ось надумав Сашко женитись. Дівчина ніби й нічого трапилась – симпатична та струнка білявка. Але Чудо Взаємного Кохання, як побачило його вибір, так мало з хмари не звалилось. Забула сказати: Чудеса, коли люди починають витурлювать їх із своїх душ, переселяються на хмари – тепло, затишно, чисто і до підопічних досить близько.

– Нє, ви подивіться на цього придурка, – сказало Чудо Взаємного Кохання, звертаючись до братів та сестри, – шо творить!

– Ти чого так репетуєш? – аж здригнулася Удача, – із Сашком що?

Чудеса всі дуже любли Сашка, але найбільшу слабкість до нього відчувала саме Удача. Сказати правду, вона була навіть трохи в нього закохана. Але настільки особисті контакти між підопічними і Чудесами заборонялися Посадовими Інструкціями, тому про почуття Удачі ніхто навіть не здогадувався. Вона ж поводила себе бездоганно.

– Ага, жениться зібрався. Весілля через три дні, а його вже тиждень шукають – найти не можуть. Пиячить з друзяками.

– Шо, дівчина така погана? – вжахнулось Чудо Здоров'я.

– Чому ж погана? Ні! Просто не його людина, – сердито відрізало Чудо Кохання, – мене ж ніхто не питав, як дівчину вибирав. Років п'ять може й проживуть в у відносній любві та согласії, а далі нічого гарантувать не зможу.

– Рік, – сказало Чудо Душевної Рівноваги, глянувши з хмари на п'янючого женіха, – і то від сили.

– Хотів би заперечити, але не можу, – сказало Чудо Радості,– рік. Більше нічого обіцяти не стану. Він про нас почав забувати, і ми не в силах допомогти більше.

– Оптимісти ви, братики, – фиркнула Удача і невдоводлено зиркнула зеленими очима, –