Микола Іванович Біньківський - Війна очима дитини

тепло, потекли бурхливі потоки, здавалося, що вся дорога — то велика річка, хвилі якої нестерпно виблискували яскравими променями весняного сонця.

Стало хвилююче радісно, якість невідомі дитячі і недитячі думки заполонили голову. Зібралися з друзями за пролісками у Бугів ліс. По глибоких яругах ще лежав пожухлий сніг, в блакитному небі тріпотів та виспівував невгамовний жайворонок.

Якось зайшов до мене товариш, трохи старший від мене, і сказав, що в середній школі №1 почалися заняття, треба йти в школу. Та в чому? На ньому була якась гунька з кропив’яного мішка, крашеного цибулею, а на ногах — старі солдатські черевики на 2-3 номери більші від його ніг.

Я ж був трохи краще одягнений: штани з грубого брезенту, як луб, полатана одежина, а на ногах — справжні чоботи з сиром’ятної шкіри: коли намокали, ставали великими, як на доброго дядька, коли ж висихали за ніч біля плити, то вранці ледве натягав на ноги. Так одягалися діти війни. В такому вбранні переступив поріг школи. Провчилися з місяць. А в ніч на 2 травня у небі на містом з’явився фашистський літак, скинув кілька бомб — на локомотивне депо, товарну станцію і безкарно потягнувся на захід.

В наступні дні, коли у небі з’являвся літак — розвідник, всі знали, що вночі будуть бомбити місто. Щовечора мешканці міста цілими сім’ями йшли в Малу Жмеринку, Станіславчик, Михайлівку і в інші села.

Жахливий був наліт 20 травня, коли одна з бомб влучила у потяг з боєприпасами. Здавалося, що місто оточене зі всіх сторін і по ньому стріляють з гармат, стугоніла земля, високо в небо здіймалося полум’я, горіли будинки, цистерни з пальним.

Після першого бомбардування мені батько наказав щовечора йти на ніч у Станіславчик до тітки, хата якої була за містечком, біля ставка (там я був у липні 1941 р.).

Босоніж чимчикував навпростець через поля по долині увечорі, а ранком повертався додому. Шлях немаленький — 8 км., та він мені здавався близьким і невтомним.

А в ніч з 19 на 20 травня я чомусь залишився ночувати вдома. І коли проснувся від стрілянини, побачив перелякані обличчя сусідів, що чомусь зібралися в нашій хаті, з переляку поліз під стіл, хтось закричав, що знову повернулися німці. Місто оточене, треба тікати.

Стрілянина і вибухи трохи ущухли, покликав батько, схватив за руку, вибігли з хати, городами побігли в поле, якимись ярами добігли аж до Станіславчика. Там зупинилися. Місто було охоплене полум’ям, було видно вокзал. Він вистояв: за все літо бомбардувань лише одна бомба влучила у нього, завдавши незначних пошкоджень. Після першого бомбардування міста заняття в школі припинилися. Все літо 1944 року було тривожним. Війна відійшла на Захід та залишила в наших краях чимало смертоносного вантажу: снарядів, мін, уламків вогнепальної зброї, діти знаходили це все, робили «самопали», розбирали снаряди, кидали у вогонь кулі.

На галявині Бугового лісу кілька хлопчиків знайшли великий снаряд. Старший із них сів на землю, зажав колінами снаряд і почав знімати голівку. Роздався страшний вибух, рознесло тіло 15-річного хлопця, єдиного сина у батьків, другому відірвало ногу, пошкалювало обличчя, на все життя воно у нього залишилося у синіх плямах. Це був син двоюрідного брата, убитого на Різдвяні свята 1944 р. у Сідаво.

На галявині Бугового лісу підлітки знайшли протипіхотну бомбу. Старший із них — Женя Шавак — почав її «розряджати». Стався вибух, не тріпнувся Женя, а рідний брат, що лежав в ту мить під деревом відчув, як щось гостре й гаряче прорізало стегно правої ноги. Згарячу кинувся бігти додому, але швидко втомився, нога заболіла, штанина була мокра від крові. Відправив його батько в районну лікарню, яка знаходилась в Коростівецькій школі, в зв’язку з нічними бомбардуваннями міста. Лікар оглянув пораненого і наказав зробити рентген, а рентген-кабінет був лише у залізничній лікарні, яка була евакуйована в Потоки. Отож на підводі відправили його туди. А нога уже розпухла, втратив багато крові.

Тільки на третій день зробили Борисові операцію, через кілька днів навідав і я його уже в Коростівцях, він показав мені осколок, яким був поранений.

Поряд з його ліжком лежав тяжко поранений машиніст Конюшевський. Під час нальоту фашистської авіації він був на паровозі. Коли бомба влучила в один із вагонів, він зіскочив на землю, та в ту ж мить розірвалася ще одна бомба, його відкинуло під стіну якоїсь будівлі, відчув страшний біль в животі і втратив свідомість. На світанку його знайшли санітари, брюшина у нього була розірвана, кишки наполовину вивалились на землю. Його брат, лікар — хірург, оглянувши пораненого, сказав матері, що він безнадійний. Пройшли три дні, а він не вмирав.

Прийшов оглянути пораненого прославлений в місті лікар Царюк, запитав: «Жити хочеш?». Перемагаючи біль, той ледве прошепотів: «Дуже...». — «Тоді терпи!». Наказав відвезти в операційну, перемив кишки, вправив, перев’язав. І пройшли ще три дні між смертю і життям. Перемогло останнє. Машиніст Конюшевський ще водив поїзди після війни, вийшов на пенсію, помер в 70-х роках.

Вознюк Цезик, відчайдушно сміливий хлопчик з великими синіми очима, густим хвилястим волоссям на голові, веселий і допитливий, знайшов кілька патронів у лісі, звернув кулі, висипав порох у кишеню і пішов додому. Зупинився, дістав з другої кишені кресало і губку, викресав вогню, звернув з клаптика паперу цигарку з якоюсь трухою, закурив, здається, затушив жевріючий вогник губки і поклав в кишеню. Миттєво спалахнув вогонь, обдало жаром і димом, Цезик побіг, а вогонь ще дужче запалахкотів. Отямився вже дома, на ліжку. Два тижні в невимовних муках він прожив, а мати ще й досі (їй уже за 90) оплакує його смерть.

Глушили хлопці вибухівкою рибу у ставах і не раз ставали жертвами.

У серпні нальоти німецьких бомбардувальників припинилися, 1 вересня пішов у школу. До війни я навчався в 1