Микола Іванович Біньківський - Війна очима дитини

З роками забувалися події, учасником яких був хлопчина 9-12 років. Інколи згадував і думав: а може все було не так, може німецький кулеметник стріляв не по мені?

Та років з 20 тому стара жінка, зустрівши мене на дорозі, запитала, чи пам’ятаю я, як по мені стріляв німець?

— А ви ж звідки про те знаєте?

— Коли застрочив кулемет, я відкрила фіранку на вікні і побачила, як ти біг, як бульбашилася навколо тебе земля. Я так і завмерла, а потім крикнула: «Падай, падай на землю!». Хтось з моїх хлопців (у неї було два сина), теж гукнув: «Отож дурний, треба в сторону скакати або падати!». І дуже зраділи, коли побачили, що ти таки встиг забігти за Савину хату.

Та ненажера смерть все ж чатувала там на свою жертву. Не опустила на мене свою костисту руку можливо тому, що побачила, як вздовж річки, яром, зігнувшись, пробирався солдат — зв’язківець. Випрямився, озирнувся, і в ту же мить знесла йому череп розривна куля... Ступив солдат ще крок вперед, розпластав руки, наче хотів обняти рідну землю, та й спочив навіки.)

Стиснулося від жалючого болю материнське серце в ріднім краю, схилила сиву голову на натруджені руки, зайшлася в тужливому риданні.

Однополчани пішли далі фронтовими дорогами, не знаючи, де подівся їх товариш. Місцеві жителі (сім’я Годлевських, їх хата біля дороги, недалеко від річки) поховали воїна там, де впав, під вербою, яка опустила ще голе віття на свіжий пагорбок землі.

Через тиждень, несподівано для кінця березня, повалив стіною густий сніг, завила хурделиця, замела білою ковдрою могилу невідомого солдата.

А квітень раптово приніс тепло, швидко розтанув сніг, переповнились невисокі береги нашої безіменної річки, вода змила кров солдата і понесла її краплини долиною далі, до Мурафи, а та ще далі, аж у синє море.

По весняно-блакитному небі попливли хмари, пролилися животворними сльозами на одиноку могилу, духмяно зацвіла верба, поросла свіжою травою земля, зазолотилася квітками кульбаби.

Коли збирався в школу, навідав солдата, стало сумно і чомусь страшно.

В 1956 р. останки його поклали в домовину, відвезли до побратимів на міське кладовище, в братську могилу. Сивий, хоч ще зовсім молодий полковник, учасник боїв за визволення нашого міста, схвильовано говорив про своїх друзів, полеглих в боях, і плакав, а разом з ним плакали всі Жмеринчани, які прийшли віддати шану своїм визволителям.

А я в той пам’ятний для мене день, 20 березня 1944 року, коли добрався-таки до рідної хати, то й не впізнав її: у дворі стояли військові машини, ходили солдати. Декілька з них поселилися і у нас. Настав вечір, батько розпалив плиту, засвітив каганець, бійці зняли бушлати, принесли з солдатської кухні в котелках кашу пшоняну з м’ясом, розлили по консервних банках спирт, сіли вечеряти. Пригостили і нас. Смачнішої каші я ніколи не їв!

Після вечері ще довго говорили про свої військові справи, сперечалися, згадували друзів, які кілька днів тому були з ними і вже пішли у небуття. Немолодий уже полковник заспівав хрипким голосом пісню, яку підтримали:

Пісня справила на мене неабияке враження: напівтемрява в хаті, мужні обличчя, охриплі голоси і самий зміст нечуваної ще пісні.

А що таке смерть, я уже трохи розумів.

До ранку снігу намело стільки, що сховався під його заметами сусідський паркан від дороги.

Забулися недавні страхи, стих вітер, виглянуло із-за лісу сонце, сліпуче заіскрилося віття дерев. Як же в таку днину всидіти в хаті! Дістав саморобні лижі з горища, проклав лижню з дороги через занесений паркан у сусідський садок.

Той березневий сніг був останнім зими 1944 року. Перші дні квітня принесли