Микола Іванович Біньківський - Війна очима дитини

Діти Великої Вітчизняної війни давно стали дорослими, виростили своїх дітей, діждалися онуків та правнуків, завершують свій нелегкий, та все ж щасливий життєвий шлях, тому що не всім їх ровесникам судилося прожити доросле життя.
Автори цієї книги, які бачили Велику Вітчизняну війну своїми дитячими очима, звертаються до всіх діячів від культури з закликом: «Схаменіться, припиніть пропагувати насильство, гвалтування, війну. Війна — це горе, страждання, смерть». Наші спогади про минулу трагедію людства допоможуть молодим цінувати життя, сприятимуть вихованню поваги до людини.

Автори висловлюють вдячність міському голові В. І. Рябоконю та громадському фонду розвитку м. Жмеринка «Рідне місто моє» за сприяння у виданні цієї книги.

Діти Великої Вітчизняної війни давно стали дорослими, виростили своїх дітей, діждалися онуків та правнуків, завершують свій нелегкий, та все ж щасливий життєвий шлях, тому що не всім їх ровесникам судилося прожити доросле життя. Цезар Вознюк обгорів влітку 1944 року і в страшних муках пішов із життя на 12 році, Іра Добровольська та Саша Пастушенко померли від туберкульозу в голодному 1947 році на 15 році життя, Толя Покотило втопився на 19 році. То — мої друзі дитинства... Їх сучасні ровесники щодня, на жаль, дивляться кінофільми про війну і «герої» вбивають, калічать, палять, невредимі вискакують з полум’я, викликають захоплення у маленьких глядачів і бажання самим бути схожими на Шварцнегерів. Отож 14 річний Андрій облив бензином свого меншого товариша і підпалив. Кілька місяців лікарі боролися за життя хлопчика, спасли його, та на все життя залишиться він з потворенним обличчям і травмованою душею. Сергій і Володимир вбили молотком свого однокласника за те, що він був лідером у класі, відзначався успіхами у навчанні, викликав симпатії у більшості дівчаток; закопали на пустирі. Сергій, зустрічаючи матір вбитого, чемно здоровкався з нею, «співчутливо» допитувався, чи нема у неї новин про сина, разом з іншими шукав його у підвалах та дахах, аукав у пустку, добре знаючи, де він.

...Троє підлітків зустріли пізнього вечора молодого чоловіка, батька двох дітей, без попередження накинулись на нього, побили по-звірячому так, що він потрапив у лікарню...

Автори цієї книги, які бачили Велику Вітчизняну війну своїми дитячими очима, звертаються до всіх діячів від культури з закликом: «Схаменіться, припиніть пропагувати насильство, гвалтування, війну. Війна — це горе, страждання, смерть». Наші спогади про минулу трагедію людства допоможуть молодим цінувати життя, сприятимуть вихованню поваги до людини.

Народився 1932 року в м. Жмеринка Вінницької області. У 1950 році закінчив середню школу № 1 і вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив у 1955 році. Чотири роки працював учителем в Кармалюківській середній школі, потому — у 8-річній залізничній школі № 33 в м. Жмеринка і 38 років — у середній школі № 5.

Відмінник народної освіти, учитель-методист. Разом з дружиною виховали двох синів. Тепер проживає в м. Жмеринка.

Погожого червневого ранку запропонував син зробити мандрівку в Демидівку, полюбуватися мальовничими берегами Рову, послухати вирування запрудженої води старого млина над скелястим урвиськом, подихати духмяним повітрям колосистих полів і чебрецевих пагорбків.

Чудовою видалась мандрівка. По дорозі додому вирішили оглянути ще церкву — архітектурний пам’ятник минулого століття — і шкільний будинок — колишню садибу поміщика.

Зупинилися на безлюдному влітку шкільному подвір’ї, розглядаючи старі стіни, вікові дерева навколо, залишки муру.

І згадалося мені давнє, напівзабуте. Саме тут 22 червня 1941 року піонерські сурми розбудили табір, який за тиждень до того розмістився в стінах школи.

Перед приниклими дітьми, яких вишикували на площі, виступив директор з повідомленням, що після сніданку їх поведуть на залізничну станцію, відправлять додому, тому що склались якісь несприятливі для їх перебування у таборі умови, а через тиждень вони знову повернуться і продовжать свій відпочинок. І ще наказав: якщо по дорозі на станцію у небі з’являться літаки з чорними хрестами на крилах, негайно всім розбігатися у різні сторони і падати на землю.

Діти не розуміли зловісного змісту сказаного, але дехто уже повторював слово, почуте від одного з батьків, який приїхав забрати сина — «війна!»

По дорозі на станцію дивилися у небо, чи не летять літаки з чорними хрестами, щоб уже розбігатися у різні сторони.

Та не тільки ми, діти, а й дорослі ще не осягли розумом, яка біда прийшла на нашу землю.

А вночі з 6 на 7 липня перші бомби упали на край міста — можливо, то було не умисне бомбардування: фашистський літак ніс смерть десь далі, чи не на Київ, але, підбитий нашими зенітками в районі хлібозаводу, спасаючи свою шкуру, потягнувся на захід, звільняючись від смертоносного вантажу.

Одна з бомб упала на стару черешню край дороги, взірвалася в повітрі, від вибухової хвилі повилітали з рамами вікна хатини, де спав на долівці одягнений та взутий вчорашній піонер. Проснувся від страшного гуркоту, сліпуче полум’я освітило перелякані обличчя дорослих, здригнулася вдруге і втрете земля, почулося стихаюче надривне гудіння літака і настала тиша. Хтось заговорив, а дід Янко, кинутий вибуховою хвилею на землю, запитав сусіда: «Якове, я живий?» — «Та певно, що живий, коли говориш,» — відповів той.

На підвіконня скочив знадвору кіт, блимнув у темряві вугликами очей, хтось жахнувся, потім натужно розсміявся.

Статечний дядько, учасник першої світової війни, сказав, що фашистські бомбардувальники можуть повернутися, то треба тікати далі від міста, в Малу Жмеринку.

Бігли мовчки, було темно і страшно, минули село і пішли долиною —