Галина Бабич - Професор Шумейко

у їдальні дозволили купувати галетне печиво, вафлі, булочки і мінеральну воду. Люди, навіть найактивніші чоловіки, котрі систематично грали в шахи і волейбол, залишили і це. У кожного в очах тривога, бо швидка допомога забрала цього разу чоловіка з діагнозом— серцева недостатність. Клим Іванович чув, як часто за стінкою плаче жінка, не в змозі довідатись: доїхали діти додому чи ні. Телефонувати заборонялося. Але ж у нас не так уже й погано, — втішав себе Шумейко. Як казав дід Пронь, не всі ті, що хворіють, умирають. На дверях медпункту великими червоними горобцями написано: аналізи негативні, паличок ні в кого не виявлено. То чого ж журитися?! Зійди на горбок біля першого корпусу і, поглянувши у далечінь, побачиш: то там то там спалахне вогник, підніметься тоненька струминочка диму — пароплав. Пароплави ходять морями, літаки перетинають небеса, отже, життя триває. І все-таки щось слід придумати. Співати? Танцювати? Ні, у цьому є щось гріховне за даної ситуації, — думалось колишньому культосвітньому працівникові Климу Івановичу.

Женя чіплялася: «Ви такий замислений останнім часом, як Ната, коли сидить на нічній вазі. Ви завжди такий?»

Він відбувся тим, що розповів двом чарівним жінкам історію зі свого студентського життя.

— У 1952 році я навчався в Київському культосвітньому технікумі. Був у мене товариш Толя Лебідь, блискучий баяніст (учень проф. М. Різоля). Він ніколи не жартував і майже не сприймав жартів.

— Чому? — питаємо.

— Чому? Ось чому. Колись мій дід, — каже він, — пожартував. Чи сам придумав, чи десь почув частівку, яку весело заспівав: «Ні корови, ні свині. Тільки Сталін на стіні. Все показує рукою, куди їхать за мукою». Тепер ось уже восьмий рік дід «жартує» в таборах.

Навіть веселуху Женю та історія огорнула теплом і співчуттям до давнього товариша Клима Івановича.

Уляна Павлівна щось занотовувала до свого записника. Шумейко відчув, що після тої ночі, коли він у нестямі прибіг до її кімнати, вона наче уникала і його погляду, і товариства. Без Жені їм не доводилося залишатися наодинці. Мовчазна, занурена у свої наукові дослідження (готувалася до захисту докторської дисертації) видалась Климу Івановичу якоюсь надто академічною, навіть сухою порівняно з життєрадісною Женею. А чому ж саме вона мені подобається? Розберуся потім. А поки що слід придумати щось для пацієнтів в обсервації, бо до Бога високо, а до Києва ще далеко. Ось Пронь же придумав: пиріжечки з капустою і цибулею та лжемонолог: «То все брехня, в Одесі холери немає». Діяло, повірте, люди добрі, діяло.

А пиріжки Женя таки принесла. Смакувала і нахвалювала.

— Євреї — таки гарні кулінари. Яка смакота!

Діти дивилися і ковтали слину. А тоді як накинулися! Ми з Уляною Павлівною доїдали, що лишилося.

— Що Бог дасть, те й буде!

— А нічого не буде! — сміється Женя.

— Нічого не буде! Нічого не буде! — верещать і діти.

Матінко! Яка дивовижна Женя?! Чому ж мені подобається байдужа і до своєї краси, і навіть до всього навколишнього Уляна Павлівна? Подумаю. Але потім. Тим часом слід змінити цей замогильний настрій в обсервації. Фізорг пансіонату каже, що п'є тільки «Ркацителі», бреше. Хлище горілку. Наше фізздоров'я і психологічний стан його не турбують.

Клим Іванович вкотре обійшов територію пансіонату. За першим корпусом, що розташувався найближче до моря, Клим Іванович побачив карусель. Дерев'яні коні, а на них вершники. Він в уяві уже бачив живу картину. Це те що нам треба. Нату доручив жінкам і Сашкові, а сам — до головлікаря і до директора пансіонату.

— На психіку подіє позитивно! — підтримав Клима Івановича головлікар.

Перевірили і змастили всю машинерію (мабуть, роки іржавіла), викосили траву, вирубали чагарі, вимили дерев'яних коней, навіть гривки приклеїли, прив'язали бубонці.

— На ці білі, як лебеді, сядемо утрьох: я, Ната і Сашко. На чорних вороних — Уляна Павлівна і Женя. Коні мчать то галопом, то риссю, розвиваючись гривками і хвостами. Вгору — вниз, вгору — вниз. А перед тобою — море як на долоні і... струминки від диму — то пароплав. Це те, що нам усім треба!

Була неділя. Після сніданку директор разом із Климом Івановичем вийшов на середину їдальні.

— Дорогі мої! Через тиждень ви повернетесь додому! Паличку не виявлено. Ніхто в Одесі від холери не помер! А зараз запрошуємо всіх на розвагу. Її придумав наш пацієнт Клим Іванович Шумейко. Це за першим корпусом.

Діти миттю рвонули туди.

— Ні. Першим контрольним рейсом полечу я, — сказав Клим Іванович. На обличчі захват, а перед очима — море і. пароплав із струминками диму. Ось воно — зцілення.

Охочих покататися дедалі збільшувалося. Головлікар і шеф-кухар, фізрук і доктор економічних наук з Харкова, жінка, що плакала за стіною, бабуся з онуком, дві чарівні жінки і білявий хлопчик, моя Натуся, ось махає білявому хлопчику. А коні — то вгору, то вниз, то піднімаються, то опускаються, а заворожені вершники мчать учвал на конях. Море і пароплав так близенько. Ні, це не просто розвага, це нестримний захват людей, які давно не раділи. А біля воріт дід Пронь, спершись на огорожу, махає нам брилем. І з цього часу дні вже не минали, а бігли. Добігли до нашого від'їзду на початку вересня.