Галина Бабич - Професор Шумейко

Надворі дощило. І хоч автобуси прибули о п'ятій ранку, ціла одеська вулиця на Чорноморці вийшла проводжати нас. Дід Пронь з дружиною, Груня з донькою, дільничний Марко. Усіх не називатиму, це багато, сказано — вулиця. Ми тримали міцно свої довідки про проходження обсервації і почувалися такими рідними й близькими і з сусідами діда Проня, і з дільничним, і навіть з фіз-руком пансіонату.

— Це вашій дружині, — сказала Женя Проневі, віддаючи свою улюблену червону (чеську) парасольку з перламутровою ручкою.

Пронь — три пляшки «Ркацителі» на пам'ять.

— Посунься, срако!

Матінко! Це ж моя Ната на весь автобус звертається так до Сашка.

— Сама срака, — той у відповідь.

Автобус аж хитається від реготу. Нікому й на думку не спадає соромити дітей.

— Нато! Яка ганьба! Знову від мами?

— Ні. Це Сашків тато, коли лягає в ліжко, так каже Уляні Павлівні.

Так ось чому мені подобається Уляна Павлівна, — зрадів Клим Іванович, розгадавши нарешті таємницю свого захоплення.

Шумейко ще раз оглянувся на Чор-номорку. Позаду лишалися майже всі мешканці однієї з одеських вулиць, а дід Пронь помахував парасолькою, що нагадувала велику червону квітку.

Мчить швидкий «Одеса — Київ», розтинаючи простір, а зелені сигнали дають добро на щасливу дорогу. Зустрівся з кур'єрським, віддало запахом чи то перепаленої нафти, чи то вугілля, словом, тим специфічним запахом, який буває тільки в потягах і на вокзалах. Троє дорослих і двоє дітей прямували в одне й те саме місто — вони були киянами.

Ідуть додому. Немає щасливішого місця на землі, як рідна домівка! У поїзді розпили подароване на пам'ять дідом Пронем вино «Ркацителі».

— П'ю своє, не призначене на причастя! — сміється Женя.

— А давайте ще на пам'ять напишемо щось один одному. Вночі записочки сховаємо у пляшки. Ранком кожен бере її навмання: кому яка дістанеться. Через рік зустрічаємося, читаємо. Ото сміху буде!

Сказано — зроблено, бо всім сподобалося. Обмінялися ще й телефонами. Скориставшись відсутністю Жені й дітей, Уляна Павлівна вимовила так ніжно, як тільки могла:

— А ви впізнаєте мій голос?

— Впізнаю, — твердо сказав Клим Іванович.

ІІІ. Дома

Переступивши поріг своєї квартири, Клим Іванович відчув — серце затріпотіло так, що відлунилося в скронях. Яка розкіш! Яке щастя — власний дім! Свої капці, свої книги, своя постіль, свій туалет і... шалені обійми дружини. Його охопила пристрасть. Навіть у пору залицяння він так не цілував дружину: руки, шию, очі, всю.

О ви, жінки, з якими щойно розпрощався Шумейко на вокзалі! Звиняйте. Не вийшло з нього одеського коханця!

Я — однолюб. А може — наслідок стресу? Байдуже. Клим Іванович був сьогодні щасливий. Потім обідали. Тут, дорогі мої читачі, доведеться процитувати іспанського письменника-гумориста Хуліо Камба: «Я не зрозумію людину до кінця, поки не побачу, як вона їсть». Ви б бачили, як їла наша Ната. Вона не їла, поїдала, як гусінь шовковицю, усе підряд: борщ, м'ясо, рибу, варені, смажені овочі, булочки, цукерки, приправи, коріння. Хто пам'ятає, з продуктами у 70-х було важко. Моя рідненька так стужилася за нами, що на стіл вивалила всі місячні запаси.

— Натусю! Зле буде твоєму животику!

— Нехай їсть дитина, бачиш, як зголодніла!

Люди добрі! Чи мені шкода для своєї дитини чогось, навіть їжі? Та це ж небезпечно після одеської дієти! Аби зрозуміти, не обов'язково мати вищу освіту. У моєї дружини — вища освіта.

— Досить! — гримаю на Нату і виставляю її із-за столу.

— Чого ти, Климе, кричиш на дитину?

Шумейка почали дратувати недоречні зауваження дружини. От-от мала спалахнути сварка. Так у них бувало: шалені пристрасті, а потім через дрібне — сварка. Сьогодні він не хотів цього допустити, тож перевів мову на інше.

— Які новини?

— Твій науковий керівник телефонував.

— А ще?

— Куземського звільнили з роботи.

— Оце новина! Вакансія у відділі?

— Вакансія.

— Не чула кого мітять?

— Не чула.

Дружині здалося, що Клим зрадів останній новині. Стало неприємно. Чітко ж сказала — не «звільнився», а «звільнили». Почала прибирати зі столу, потім перебирати у валізі чоловіка.

— Зачекай, я сам.

Клим Іванович непомітно витяг пляшку з-під «Ркацителі» і сховав у кабінеті. Переховаю потім. А може, викинути?