Галина Бабич - Професор Шумейко

Дружина, порядкуючи на кухні, вкотре відчула: щось ламається, щось ламається... Тільки не сьогодні. Вакансія Куземського не виходила їй з голови. Зарплата, зв'язки, путівки. Куземському були підпорядковані майже всі оздоровчі центри: санаторії, пансіонати, піонерські табори. Це тобі не «Чорноморка» в Одесі. Путівку виклянчували майже рік. Мій Клим запалився. Я ж не проти. Але так відверто радіти звільненню добросовісного Куземського? Щось у Клима ламається. Тільки не сьогодні. Бо це ж сварка. Намагалася бути спокійною, уважною.

— Слухай, рідненька! Кажеш, не знаєш, кого мітять замість Куземського?

— Не знаю.

— Щось дурне ти завжди знаєш, а путнє повз тебе проходить.

— Доню! Іди до мене, — аби перевести розмову на інше, звернулася до дитини. — Розкажи, як тобі відпочивалося, з ким подружилася?

О ні! Давай спочатку голівку змиємо. Шампунем без слізок. Дівчинка заплескала в долоні й заходилася обціловувати маму. В обох світилися обличчя.

— Ходи, Натко, у ванну!

Згодом звідти вже долинав вереск, щебетання доньки, голос дружини.

— Розказуй, розказуй, любенька!

Климу Івановичу відлягло. Про карусель розповідає Натка. Невже вибовкає про двох чарівних жінок і білявого хлопчика? Повірте мені, вибовкає. Вона ж у мене... З неї буде щось велике.

Клим Іванович любив доньку, був зразковим батьком, тому вже наперед вибачав доньку за її язичок.

— Якось викручуся. І взагалі. нічого не було. Була в Одесі холера. Дитині ж потрібно з кимось спілкуватися. Ху-ух, як усе просто.

Розгорнув газету. Не читалося.

— Це ж моє! Я про вакансію. Але ж як це зробити?

Шановний читачу! Ти не повіриш, але Клим Іванович обійняв омріяну посаду в міністерстві, а вона його. Обнімалися багато років.

Після (хоч і невдалої) відпустки Шумейко з'явився на службу рівно о дев'ятій з виглядом людини, яка не надає ніякого значення ані вільній вакансії, ані тим, хто на неї претендує. На нараді шеф сказав, що Клим Іванович, як член комісії, братиме участь у семінарі молодих літераторів на тему: «Українська класика на тлі критичної рецепції». Що таке рецепція ніхто із присутніх не тямив (дома подивимося у словник), але в кабінеті шефа схвально хитали головами, наче ту рецепцію щодня уживали замість чаю.

— Семінар проходитиме в Ірпені, в Будинку творчості літераторів, — на-останок сказав шеф і роздав членам комісії програми.

— Звіт напишете ви, Климе Івановичу. Розлогий, об'єктивний.

До літератури Шумейко прямого відношення не мав (бо сам нічого крім звітів не писав), але Ірпінь любив і мав до нього особливий сентимент. Тому всупереч усім законам жанру його несамохіть повело на лірику. Місто Ірпінь, що примостилося на лівому березі притоки Дніпра річки Ірпеня за 26 кілометрів від Києва, свідомим українцям принадне не цегельно-черепичним заводом та меблевою фабрикою, а тим, що в ньому, як перлина в мушлі, Будинок творчості письменників. Щойно рушить електричка «Київ — Клавдієво» від станції Біличі, де в шістдесяті вирувала славнозвісна «товкучка», і прогуркотить по вутлому місточку через річку, першим в Ірпені вас зустріне саме Будинок творчості. Це так, наче стрибок з поганої прози — та в романтичну поезію. Клим Іванович добре знав, яким буває Ірпінь у травні, коли цвіте бузок, зараз — вересень, початок осені. У травні — то бузкова панна, що не дозволить ані журитися, ані бити байдики, у вересні — золотий князь!

У Будинок творчості приїздили письменники, художники, актори, приїздили працювати і дихати. Приятель Клима Івановича, покійний поет і журналіст В. Соботович радив ревнивим письменницьким дружинам:

— Не треба тихцем ховатися під ліжка своїх чоловіків і чекати чергової зради. Усе це міфи. В Ірпені письменники затято працюють.

А далі цитував В. Домонтовича. «Німці працюють регулярно, неквапливо, наші або не працюють зовсім, або ж "з надривом", надолужуючи те, чого не зробили вдома».

Воно, звісно, і вдома можна, тільки атмосфера не та. Як же хотілося молодому Шумейкові хоч би одним оком глянути на живих класиків. І ось нагода. Іду! Зачекай, читачу, побудьмо недовго ще з Климом, поки він не втратив чутливості і вдячності одному зі своїх педагогів в культосвітньому технікумі. Перебираючи в хаосі минулого, згадав. Був 195... рік, травень місяць, на схилах Дніпра білим цвітом уквітчані кущі колючого глоду. Клим достроково склав екзаменаційну сесію, бо педагог В.А. Корцов запропонував йому зарібок — працювати худруком у піонерському таборі. Хлопець бідував, як і більшість його одногрупників. Уже тоді хробачком у голові точило: бути злидарем — бути ніким. Ідучи на заняття чи в гуртожиток, Клим майже щодня бачив, як на сходах церкви, склавши на колінах руки, сиділи «забуті смертю» старці і старчихи, просячи милостиню. Клим нічого не міг подати. Це так врізалося у пам'ять, що повертаючись думками у минуле, щораз згадував істот у чорних хустках. А ще отой хробачок: бути злидарем — бути ніким.

— Климе! Прокинься, ти мене чуєш? — як у сні почув голос Корцова.

— Усі педагоги-музиканти влітку, тобто під час відпустки, шукають якусь роботу. В будинках