Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

ідеї йому подобалося абсолютно все, хоча десь на споді душі тихенько вовтузилися якісь нечіткі та незрозумілі сумніви. Він ніяк не міг усвідомити, що йому заважає остаточно відчути радість від втілення нового проекту, проте намагався заглушити ці внутрішні побоювання і повністю сконцентруватися на плані подальших дій. Отже, два інтерв’ю про Нього вже записані — можна потихеньку писати першу статтю. Звичайно, він підпише ще двох-трьох людей, які Його знали, але для першого ознайомчого матеріалу буде цілком достатньо. З людьми, яких він хотів записати для вступної статті, він вже зв’язався і домовився про зустрічі. Усі вони радісно і впевнено погоджувалися поділитися спогадами про Нього. Шульцу навіть почало здаватися, що вони надто зачекалися, коли ж нарешті зможуть-таки розповісти щось цікаве про того, з ким ще недавно спілкувалися наживо. Здавалося, що самою можливістю поділитися своїми спогадами ці люди зростають у власних очах, не кажучи вже про інших. А Шульцу, власне, того і треба було — чим більше він знайде різних і цікавих спогадів, тим більше буде в нього робочого матеріалу. Принаймні, саме цього потребувала майбутня книга. Складність тепер полягала в тому, що саме вибрати для статей, а що лишити на книжку. Адже він розумів, що найцікавіший, найгарячіший матеріал не можна викидати в маси одразу, скопом. Його треба дозувати і розтягувати, а найпікантніші родзинки взагалі не варто оприлюднювати в журнальних статтях, залишивши їх для книги. Від цього залежить не лише його успіх, як цікавого автора, а й гонорари — за більшу кількість статей заплатять більше, а книга має бути яскравою, неочікуваною і скандальною, аби потім добре продаватися.

Отже, початок покладено. Уже завтра на нього чекає ще кілька зустрічей з тими, хто знав Його. І післязавтра теж. Шульцу залишалося зібрати гарний урожай, а потім — найскладніше — оформити всю цю глибу інформації у декілька різних і захопливих статей. Єдине, над чим він напружено думав і досі — з чого саме почати оповідь. Загальна концепція циклу матеріалів у нього була, але вдалий, блискучий початок — це головна умова успіху всієї серії.

Допивши шнапс і доївши свою нехитру вечерю, Шульц роздягнувся, нашвидкуруч прийняв душ, і тяжко завалився у завжди розстелене ліжко, відчувши, як під ним неприємно зіжмакалося і в’їлося у шкіру грубими рубцями простирадло. Але сил його розправити або й навіть перестелити постіль у нього не залишилося, й він одразу поринув у глибокий сон, який останнім часом став для нього справжньою розкішшю.

На ранок Шульц довго не міг змусити себе звестися на ноги. Мобілка із заведеним будильником озивалася вже не раз, та він удавав, наче не чує її. Дзвоник щоразу настирливо вривався в його затьмарену свідомість і змушував раз у раз шепотіти злісні матюки. Врешті, згадавши, що вже о десятій годині у нього заплановано чергове інтерв’ю, Шульц неймовірним зусиллям волі підняв своє тіло з ліжка, зварив міцної кави, швиденько одягнувся і вискочив у ненависно-рухливі лабіринти цього міста.

Наступним інтерв’юером Шульца був Його близький друг, з яким Він прожив пліч-о-пліч багато часу. Цей друг призначив зустріч у барі, де Він, за словами багатьох знайомих, частенько проводив вільні години. Шульц вже бував у цьому доісторичному закладі, який, на диво, зберіг весь свій затрапезний шарм і дивакувату неповторність минулої епохи, що по ній вже зросло і стало на ноги не одне покоління молодих і зухвалих. Від цього місця віяло якимось дивним напівзабуттям, якимось химерним позачассям, де реальність застигла у бурштиновому вакуумі, а простір обмежився обдертими темними стінами і важкими, жодного разу не праними шторами на великих брудних вікнах. За липкими дерев’яними столами під тьмяним світлом старовинних люстр, засиджених мухами і занесених допотопним пилом, завжди сиділи майже одні й ті ж самі персонажі, які ніби ніколи звідси й не зникали. Ці обличчя неначе зійшли зі сторінок давніх фейлетонів, якими спритні журналісти минулої епохи намагалися відлякувати від «такого» життя зразкових та законослухняних громадян. Роками ці відвідувачі не змінювалися, щодня приходили сюди, аби звести рахунки з реальністю та погрітися обвугленими душами серед таких самих невдах і пропащих, аби відтягнути бодай ще на день неминучий прихід життєвої зими.

Шульц полюбляв бувати в таких місцях, але водночас і боявся. Йому здавалося, що варто кілька днів поспіль навідатися в це місце, і він назавжди стане його заручником, таким самим сумирним лизуном пропахлих рибою пивних бокалів, як і десятки тутешніх завсідників. Не те, щоби він зовсім нікуди не ходив, навпаки, після роботи його нестримно тягнуло до людей, до таких самих, як він, самотніх шукачів світла й тепла. Але, знаючи свої слабкості, він намагався обмежувати себе у небезпечних бажаннях і останнім часом волів залишатися вдома на самоті, читати книги, або тупо, без жодного інтересу дивитись у мерехтливий екран телевізора. Проте деколи він уже не міг опиратися бажанню «вийти в люди», і тоді йшов до найближчого, дуже схожого за атмосферою генделику, і напивався там з першими-ліпшими п’яницями.

Зайшовши на «знайому» територію, Шульц обвів поглядом присутніх. Майже всі столики в середині бару були зайняті завсідниками, чиї обличчя навіть здалися йому знайомими, хоча останнього разу він був тут доволі давно. Що це були саме завсідники, не виникало жодних сумнівів — здебільшого, вони пили горілочку, запивали пивом, і грали у карти та нарди, часто і голосно вигукуючи ім’я барменші Лєни. Та зосереджено курила і дивилася старенький телевізор, мляво кокетуючи з кількома особливо відданими «шанувальниками» закладу. Оскільки співрозмовника ще не було — він подзвонив і попередив, що трохи затримається — Шульц замовив собі бокал пива і всівся в найдальшому кутку, мружачись під жовтуватим світлом несправної лампи, що блимала якраз над його головою.

Міркуючи над своєю першою статтею про Нього, Шульц замислився й не помітив, як до нього підсів великий кудлатий чолов’яга, схожий чи на байкера, який після тривалого і важкого переїзду щойно зліз зі свого «Харлея», чи на призабуту рок-зірку з обкладинки давнього глянцевого журналу.

«Хелло, бой! Це ти шукав зустрічі зі мною?» — грубо спитав він у Шульца, вирвавши того з напівзабуття. Трохи злякавшись несподіваного вторгнення у свої думки, журналіст забарився з відповіддю, і, відсьорбнувши холодного пива, мовив:

«Ну якщо ви —