Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

«Ой-ой-ой, як все це пафосно звучить, особливо з вуст жовтого журналіста!», — скривилася Зоя, нервово гасячи в попільничці недопалок, — «Сенс життя! Не смішить мене, я вас благаю! Те, що Він майже щодня напивався з різними покидьками, невдахами і бомжами, вислуховував їхні слізні звіряння, ще не привід вважати Його всемогутнім гуру, який наставляє на шлях істинний блудних овець. Так, вони всі шалено любили Його, але що це була за любов? Вони ходили за Ним юрмами, постійно брали у Нього в борг гроші й ніколи не повертали, розповідали Йому жахливі історії з власного неприкаяного буття, просили влаштувати їхню долю, і всі — ВСІ — щось від Нього хотіли. Завжди. Це, по-вашому, їхня любов? А як велося мені, коли Він вдома виплескував всю цю денну втому і роздратування? Мабуть, саме через ці натовпи невдах у Його оточенні й пішло шкереберть наше з Ним життя. Він був постійно зайнятий чужими проблемами, комусь допомагав налагодити особисте життя, когось влаштовував на роботу, комусь - концерти, гастролі, а на мене у Нього потім просто не лишалося сил. Ось така вона — правда про Нього!»

«Але хіба ви не відчували, що Йому за це вдячні десятки інших людей?»

«А в чому полягала ця вдячність? В тому, що Йому постійно наливали, і кожен з цих нещасних вважав за честь з Ним випити? Грошей Він за свою доброту не отримував, подарунків — також, лише пусті слова вдячності і випивку».

«Ну, інколи прості слова вдячності важать більше, ніж гроші…», — тихо сказав собі під ніс Шульц, і знову відкрив блокнот, — «Так ви стверджуєте, що Він був алкоголіком?»

«Ось воно! Вас справді цікавлять лише брудні подробиці Його життя, я не помилялася... Ну що ж, гаразд. Так, Він був пияком і бабієм, наркоманом і скандалістом, забіякою і циніком, який міг одним лише словом знищити людину. Інколи в Нього просто земля йшла з-під ніг через гнів і роздратування, Він зривався на істерики, бився і бешкетував, трощив все довкола і лаявся. На емоціях, які завжди вирували в Ньому, наче страхітливий вулкан, Він міг послати до біса найближчих друзів, незнайомих людей, цілий світ, всю ненависну Йому систему. Він нікого й нічого не боявся, і це було страшно. Насправді Його було дуже важко роздратувати, але коли це траплялося — тоді всім навколо було мало місця. Він ставав лютим, наче ведмідь, якого розбуркали посеред зимової сплячки. Він ставав некерованим і небезпечним, як ураган. У такому стані Він міг розтрощити щось, побити когось, не зважаючи на посади і авторитети, і взагалі — тоді краще було не потрапляти Йому під руку. Але до такого стану Його ще потрібно було довести — це вже треба було постаратися від душі. А зазвичай Він і муху не зміг би скривдити... Господи, що ж за маячню я вам тут розповідаю!», — Зоя охопила голову обома руками і вп’ялася своїми рухливими зеленими очима в стільницю, похитуючись вперед-назад. — «Усе, годі! Замість того, аби згадувати ті шалені моменти радості, що Він мені подарував, ті місяці й роки щастя і насолоди, я з голови до ніг полила Його брудом, та ще й в присутності жовтої преси. Годі! Розмову закінчено», — владно сказала вона, і рвучко піднялася з-за столу.

Шульц також піднявся, але вимикати диктофон не поспішав.

«Чи можемо ми зустрітися з вами ще раз? Я хотів би продовжити розмову, бо мені здається, що найцікавішого про Нього ви так і не розказали».

«А що для вас є найцікавішим?» — хрипко спитала вона.

«Усе. Усе, що стосується Його».

«Гаразд, я сама зателефоную вам, коли захочу ще щось розповісти. Зрештою мені здається, що ви задумали непогану справу — описати Його життя таким, яким воно було насправді. І хай всі знають, яким покидьком, і яким гарним Він був... До побачення!».

Шульц вийшов надвір з якимось полегшенням, що одразу заповзло в його легені разом з прохолодним вечірнім повітрям, котре кружляло і бешкетувало напівтемними непривітними вулицями. Він подивився на освітлені вікна офісу, звідкіля щойно вийшов, підняв комір куртки і рушив на зупинку маршрутки.

Самотня, вічно порожня квартира Шульца десь на околиці цього похмурого, постійно затягнутого сизим смогом міста тиснула на нього тягучою, наче замшілою тишею і запилюженим спокоєм. Він не любив приходити сюди, тому завжди затримувався на роботі, а потім ще блукав центром міста, аби відтягнути неприємний момент повернення. Проте рано чи пізно він все одно мусив тривожно дзеленькати ключами біля своїх ще й досі дерев’яних вхідних дверей, і, відкривши їх, брижитися від густого холостяцького запаху, настояного на цигарковому диму, що в’ївся в стіни і старенькі меблі, на пахощах незмінної яєчні з салом, які вже неможливо було забити чимось іншим, на терпкому ароматі невипраних шкарпеток, що валялися по всій кімнаті, на легенькому смороді застарілого сміття, та на тому особливому, ні з чим не зрівняному духу старих провінційних квартир, де вечорами дуже рідко вмикалося світло.

Швиденько скинувши ще вологу після дощу куртку, він ввімкнув у коридорі старовинну бра і роззувся біля порогу. Потім одразу почимчикував на кухню, де з прихованою надією відкрив холодильник. Безнадійно оглянувши порожні полиці, дістав останню сардельку, доволі черствий нарізаний хліб, який мав звичку тримати у холоді, трохи позеленілий окраєць сиру, підв’ялий з одного боку великий огірок і хотів уже закрити дверцята, коли його погляд затримався на недопитій пляшці австрійського грушевого шнапсу. Кілька місяців тому Шульц привіз його із закордонної поїздки. Важко зітхнувши, він витяг пляшку і поніс усе це добро до кімнати. Шульц мав звичку обідати перед телевізором, хоча ніколи не слухав, про що там говорять, лише дивився порожніми очима на екран, весь час блукаючи у власних, зазвичай не дуже веселих, думках.

Ось і зараз він сидів, заїдав солодко-міцний шнапс холодною сарделькою і сиром, та думав про свою ідею написати серію статей, а згодом і цілу книгу про Нього. У цій