Марія Козіренко - Жуйка

Марц позіхнув, перевернувся на живіт і, підклавши під щоки руки, подивився вниз крізь вікно, яке здіймалося від самої підлоги. Внизу безшумно й віддалено відчувався рух сірого кольору.

Марц раптом схопився на ноги, пробіг із десяток кроків до середини кімнати і завмер. Тридцятирічний худорлявий чоловік із русявим волоссям до плечей, у самих трусах — артистично став посеред кімнати, широко розставивши ноги. Ліву руку тримав так, ніби між підборіддям і зап’ястком затиснута найніжніша скрипка. Права рука здійнялася вгору... Тііі-рі-рі-рі... Тірі-тірі-т-і-і-і-і-і-і... Марц наспівував хрипким зі сну голосом мелодію, яку пам’ятав з дитинства. Він знав її, як знають наспів колискової. Неможливо забути, почувши хоча б раз. Цю мелодію наспівав колись йому дід Йон, а звідки той її знав, Марц ніколи не цікавився. Мабуть, від матері, Марцевої прабабці. Тііі-рі-рі-рі... Тірі-тірі-т-і-і-і-і-і-і...

Хлопець опустив руки й подивився ліворуч на своє відображення у скляних дверях.

— Нічого. Знову нічого цікавого, нового чи надзвичайного. Бачив би мене зараз мій старий Johnny...

Потім Марц по-акторськи роззирнувся навколо себе, ніби чогось шукав, розвів руками й прошепотів у бік відображення:

— А нема...

Закінчивши ці мудрі ранкові вправи, одягнувся, встиг під час натягування штанів випити півсклянки соку, а коли зав’язував шарф, сховав до кишені кілька цукерок.

Минувши темний коридор, куди виходили двері десятка приблизно таких самих за плануванням помешкань, Марц вийшов до просторого холу, звідки широкі напівосвітлені сходи вели на один поверх угору і на дев’яносто вісім униз. Один працюючий ліфт із семи трохи полегшував життя мешканцям останніх приблизно дев’яноста п’яти поверхів.

Іноді Марц дозволяв собі помріяти про авантюру цілоденної подорожі сходами будинку. Йому здавалося, що ті сходи мають бути окремим світом, населеним якимись чудернацькими істотами, зі своїми законами. Він був упевнений, що там, у темних сходових шахтах, живуть і шаблезубі коти-мутанти, і psy-пси з білими очима, і високоорганізовані пра-щури.

Повертаючись додому пізно ввечері, він іноді чув, як вони там лаються, пищать, співають колискові, збираються на війну, труть один одному спинки в душі. Хоча це могло бути просто гудіння й потріскування ліфтових механізмів.

Марц натиснув блискучу кнопку виклику й підсунув ближче до розсувних дверей стілець. Взяв зі стільця затерту книжку «Історія всього, що має значення, або Казки про тебе» й усівся читати. Ліфт доводилося чекати іноді хвилин двадцять. Так за тиждень Марц встигав прочитати невеликий роман сторінок на двісті. Книжки брав у знайомого екс-бібліотекаря на ім’я Трові. Бібліотеку, де він працював, закрили, але всі заповнені книжками стелажі й сховища залишилися недоторканими. Просто одного дня міський відділ архівів перестав платити зарплатню бібліотекарю-директору та прибиральниці й відрізав бібліотеку від електрики, опалення й водопостачання. З того дня Трові щовечора, озброївшись ліхтариком і наплічником, вибирав із полиць найцінніші книги, створивши для них сирітський притулок у найбільшій кімнаті свого дому. Надії на те, що книжки встигнуть згнити до того моменту, як їх загрузять у сміттєвіз, було мало, але Трові третій місяць спокійнісінько носив коштовні томики додому, звідки вже вони потрапляли чи до Марца, чи до ще когось із небагатьох любителів почитати від нічого робити, з якими він був знайомий.

Останній візит Марца до бібліотекаря завершився Бодлером і Рабле. А попередній — якраз «Історією всього, що має значення...» Марії Найди, що він читав зараз, чекаючи ліфт.