Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

онука Марії Кюрі-Склодовської, також фізикиня зі світовим іменем, директорка інституту ядерної фізики в Орлі, веде цикл телепередач на французькому телебаченні про жінок у науці, не даючи забути про свою славетну бабусю, яка зайняла четверте місце у списку «ве­ликих французів».

Кілька слів про «великих» жінок. Чи є саме жінка-геро­їня уособленням базових рис національної культури? Чи правда, що героїнями у народній свідомості в будь-якій культурі стають ті жінки, які, залишаючись жінками, за­войовують території, що традиційно належать чоловікам? І це відбувається в переломні моменти історії, в моменти загальної розгубленості, коли й чоловіки не знають, що робити? Це ніби так, проте рейтинги «великих» початку ХХІ сторіччя не підтверджують цього. Жінки, які увійшли до десяток, та й до сотень «великих», є дуже різними. Вже згадана Марія Склодовська-Кюрі у французів, Опра Вінфрі в американців, Анна Франк у нідерландців, Божена Немцова в чехів та й наша Леся Українка не піддаються узагальненню, а спроба пов’язати їхні постаті з особливостями національних культур видались би штучними, надуманими. Щоправда, національні героїні не конче потрапляють до списків «великих». Якщо про них не нагадує масова культура, то вони завмирають, бронзовіють. І це стосується не лише жінок.

Потрапляння справді «великих» до пересічних рейтингових списків пов’язано не тільки з їхньою присутністю в медіа, а й зі станом суспільства у час формування рейтингового списку. Тобто на рейтинг «справді великих» впливає не тіль­ки їхня «велич», а й те, наскільки все це запитується тією епохою, коли провадиться дослідження. Приклад — відсутність у французькій «десятці» Жанни д’Арк, яка є не тільки французькою, а й міжнародною героїнею. Але останнім часом у французьких медіа досить настирливо озвучується інформація, що Жанни Д’Арк взагалі не було, що це — сфальсифікована, а не історична постать.

Та попри всі експліцитні та імпліцитні маніпуляції, і сотня, і десятка «великих» відображає і стан суспільства, і особливості традиції культури. Вже говорилося про перелік мало не всієї історії французької літератури у французькій сотні та відсутність літераторів в американській. Також досить показовим є порівняння «великих» із десятки французької та фламандської Бельгії. Якщо французька культура Бельгії зорієнтована на французьку, і найбільшим виявом її успіху є успіх у Франції, то фламандська Бельгія, попри ту саму нідерландську мову, зорієнтована на свою окремішність, культурну відмінність від Нідерландів. Мало не всі Les plus grands belges, від незрівнянних Жака Бреля до не менш яскравого Жоржа Сіменона, досягли успіху на французьких теренах. Багато хто з шанувальників літератури й мистецтва поза Францією та Бельгією навіть не знають про їхнє бельгійське походження та вважають їх французами. А поки там що, De Grootste Belg стверджують своєрідність фламандської Бельгії — пастор Адольф Денс, класик письменства Хендрік Консьянс. До речі, про Адольфа Денса, видатного протестантського діяча фламандської Бельгії кінця ХІХ сторіччя, було написано роман, за яким в 1993 році було знято популярний кінофільм із відомим актором, що сприяло «відродженню» постаті пастора в сучасній Бельгії.

Всі «великі» десятки, крім американської та канадської, містять національного поета або славетного літератора, а то й не одного. Це і Вільям Шекспір у британців, і Ґете в німців, Віктор Гюго та Жан-Батист Мольєр у французів, Камоенс та Еса ді Кейруш у пор­тугальців, Міхаїл Емінеску в румунів, Еразм Ротердамський у голландців, Христо Ботев та Іван Вазов у болгарів, Карел Чапек та Божена Нємцова у чехів. В українській десятці присутні всі три кити нашої літературної класики. Плюс мандрівний філософ і літератор Григорій Сковорода. Отже, в Україні письменство є сакральним, як ніде в Європі. Та й в українській «сотні» та­кож чимало літерато­рів — Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Кот­ляревський, Олесь Гончар, Василь Симоненко тощо. Якби у французькій сотні літераторів не було б іще більше, можна було би повторити відомий вислів Євгена Маланюка про те, що коли у нації вождів немає, її вождями стають поети.

Ще одна спільна риса мало не всіх «великих» десяток. Майже всі вони містять постать високодуховної людини, морального авторитета (соціологічний термін, уведений Огюстом Контом). Це — славетний чеський релігійний діяч Ян Гус — людина, яка не зреклася своїх високоморальних переконань під загрозою страшної страти. Це — отець Дам’єн у фламандській Бельгії — людина, яка поїхала священиком на острів Малаке, куди в ХІХ столітті засилали прокажених. Отець Дам’єн прожив там багато років, підтримуючи Божим словом знедолених, покидьків цього світу. Отець Дам’єн помер від прокази, але залишив острів квітучим, приїхавши в забуту Богом юдоль скорботи. Нещодавно Іоан Павло ІІ ініціював перепоховання отця Дам’єна на рідній бельгійській землі, поновивши його славу в колі земляків. Це — Абат П’єр у французів — людина, яка прожила довге життя, дієво допомагаючи знедоленим, і зуміла змусити і заможних людей, і державу ефективно провадити соціальні програми. Це — сестра Еманюель у французькій Бельгії. Вона походила з заможної родини, проте стала черницею конгрегації Нотр-Дам-де-Сіон, багато років прожила в Ту­реччині, потім у Тунісі та Єгипті, де ділила життя най­убогіших. Виступала з лекціями по всьому світу, написала багато книжок. Коли стала зовсім старенькою, повернулася до Франції, де залишалася публічною постаттю до своєї смерті в 101 рік. Будучи черницею, виступала за пропаганду засобів контрацепції, толерантності до порушення сьомої заповіді. Читачки журналу Ель обрали її найчарівнішою жінкою (сест­ра Еманюель випередила Елізабет Бінош та Катрін Денев). Це — Річард Вюрмбранд у Румунії — протестантський пастор, який 14 років провів у в’язниці, поки при владі був Георгіу Деж. Потім йому пощастило емігрувати. Він — автор багатьох книжок, зокрема «Христос сходить у пекло» — правдивої книги про румунське комуністичне пекло. Людина, яка опиралася тиранії та підтримувала тих, хто був поряд із ним у страшній в’язниці. Це — Петр Динов у Болгарії. Учитель Петр Динов — другий у списку великих болгарів — є одним із найбільших духовних учителів ХХ сторіччя. Крім усього іншого, він прославився тим, що Болгарія не зганьбила себе депортацією євреїв під час другої світової війни, бо саме Динов переконав царя Бориса переселяти болгарських євреїв до Палестини, в такий спосіб рятуючи їх від нацизму. Це — Мартін Лютер Кінг у США. Так, за нього, певне, голосували здебільшого афроамериканці, але вони стали саме афроамериканцями, а не «нігерами», завдяки йому.