Тамара Крюкова - Чаклунка з останньої парти

Якби Никанор Іванович поцікавився, навіщо онукові знадобилося передавати інформацію на відстань, можливо, він поставився б до його прохання з меншим ентузіазмом. Наївний дідусь гадав, що це одна з хлоп'ячих ігор, якими він з однолітками захоплювався в юні роки. Йому було невтямки, що прагматичний онук бачив цілком практичне застосування винаходу. Дзеркальник, як називав свій винахід Вася, призначався для того, щоб передавати підказки невдахам біля дошки.

З літератури було задано вивчити вірш напам'ять. А що в класі завжди були ті, хто не бажав обтяжувати свою пам'ять зайвою інформацією, це був ідеальний випадок випробувати прилад у дії. На перерві Вася почав настроювати диво техніки. Асистентів не бракувало. Оскільки винаходи Єрмолаєва були не лише видовищними, а й давали привід для подальших обговорень, весь клас дружно зголосився йому допомагати. Проте такої честі сподобився не кожен.

Першою ланкою в довгому ланцюзі «відбивачів» був Марат Найко. Він стверджував, що назва знаменитої фірми спортивного одягу «Найк» пішла саме від його прізвища, а ще природа наділила його талантом, гідним заздрості: він умів ворушити вухами. Марат сидів у стратегічно важливому місці: за першою партою, якраз перед учительським столом.

Другим став Едик Веркін, найсерйозніший і найцілеспрямованіший у класі. Як тільки він пізнав абетку і навчився виводити друковані буквочки, відразу вирішив стати письменником. Відтоді невтомний автор трилерів списав не один зошит. Але це було не єдине достоїнство Веркіна. Гравці в покер повмирали б від заздрощів, дивлячись на його стриманість. Тільки Едик міг сидіти з кам'яною фізіономією, знаючи, що в нього до спини двобічним скотчем приліплено дзеркало.

Завершувала вервечку добровольців Стася Севастьянова. Вона вчилася грати на гітарі і ходила до школи з великою музичною папкою, до якої зручно кріпилося дзеркало.

Система була проста, але вимагала ювелірного доведення. Марат тримав розкритий підручник перед дзеркалом, прикріпленим до вчительського столу. Звідти відбиття потрапляло до Едика, а потім у дзеркало на Стасиній нотній папці.

Васі довелося добряче поморочитися, щоб зістикувати всі дзеркала. Він ледве впорався, як продзвенів дзвінок на урок. Виявилося, що блага науки і техніки потрібні далеко не кожному. Першою викликали відмінницю Олю Хотіну, яка і без того знала вірш напам'ять. Другим пішов відповідати Максим Ливнєв. Макс терпіти не міг Єрмолаєва, тому з принципу відкинув його винахід. Він навмисно дивився в інший бік, щоб його не запідозрили, ніби він підглядає в якийсь безглуздий апарат.

Вася вже не сподівався, що побачить «дзеркальник» у дії, коли раптом почув своє прізвище. Відверто кажучи, він не чекав, що його запитають. Його викликали до дошки три дні тому, тож за теорією ймовірності він міг два тижні не відкривати хрестоматію. Спочатку Вася розгубився, а потім піднісся духом. Він побачив у цьому добрий знак. Як і всі вчені в історії відкриттів, він повинен був першим кинутися на амбразуру науки.

Вася вийшов до дошки і промовив:

— Михайло Юрійович Лєрмонтов.

Він поглянув на нотну папку, що стояла в проході, і зрозумів, що трохи прорахувався. З установкою і кутом відбиття все було гаразд, але в робочому запалі Вася не врахував однієї важливої деталі. Щоб прочитати текст на такій відстані, треба було не просто легко читати останній рядок у таблиці окуліста, а й мати зір, як у молодого орла.

Вася на зір не нарікав, але до орла йому було далеко. Він був готовий визнати свою поразку. Проте історія знає немало випадків, коли в критичний момент у людини відкриваються дивовижні здібності. Літери раптом набули пізнаваних контурів, і Вася став сяк-так розбирати текст.

В самоті виходжу на дорогу, Крізь туман крокую навпрямки…

У цей час у Марата, як на гріх, залоскотало в носі. Давно помічено, що пчих — одне з найзагадковіших явищ. Чхнути хочеться в найбільш непідходящий момент. Найко з усієї сили намагався стриматися. Від натуги вуха в нього побуряковіли і заворушилися. У класі пролунав смішок. Не в змозі більше опиратися природі, Марат голосно пчихнув. Підручник закрився.

— Ніч… — устиг промовити Вася і безпорадно замовк на початку рядка.

Кіра Миколаївна вичікувально втупилася в нього.

— Чого мовчиш? Не вивчив?

— Вивчив. Це я через Марата збився, — сказав Вася, що почасти було правдою.

Експеримент був на межі зриву. Марат зашелестів сторінками, намагаючись знайти вірш Лєрмонтова, але, як на зло, підручник розгортався де завгодно, лише не на потрібному місці.

В самоті виходжу на дорогу, Крізь туман крокую навпрямки…