Тамара Крюкова - Чаклунка з останньої парти

великі надії. І ось, виявляється, дід з доброго дива виклав його в Інтернеті! І при цьому радів, як дитина:

— Звичайно! Не буду ж я його тримати під подушкою. Відчуваєш, який відгук!

Вася не поділяв дідового ентузіазму. Він поглянув на нього із сумішшю жалю і злості, як на розумово відсталого, який тільки що спустив в унітаз виграшний лотерейний білет.

— Діду, ти лох.

— Василю! — осмикнув онука Никанор Іванович.

Виховний окрик не подіяв належним чином, а лише піддав духу хлопцеві.

— Ти не просто лох. Ти першорядний, всесвітній, космічний лох лохів. Таких лохів — один на всю галактику. І чому цим лошарою має бути мій дід?! — розходився Вася.

— Я попросив би тебе слідкувати за висловами, — сказав Никанор Іванович тоном, який, на його думку, був строгим.

Вася подумав, що висловився надто м'яко. Будь-хто інший на його місці напевно ужив би крутіші слівця. Не в змозі заспокоїтися, він не вгавав:

— Ти хоч уявляєш, скільки ми на цій справі втратили? Мобіла в кожного. І за здоров'ям народ стежить. Твій прилад можна було загнати за шалені бабки. А ти викладаєш його в Інтернеті. Користуйтеся на халяву, кому не лінь.

— По-перше, не треба засмічувати рідну мову. А по-друге, винаходи повинні служити людям. Це не моя власність. Мені це було дано згори, щоб я передав далі і народ цим користувався. Що я й роблю, — сказав Никанор Іванович.

— По-перше, рідної мови ти не розумієш. Я тебе тисячу разів просив: порадься зі мною, перш ніж роздарювати свої ідеї. А по-друге, ти передаєш їх не народові, а шустрилам, просто в загребущі руки. Вони твій прилад запатентують, а ти знову лишишся ні з чим. Невже життя тебе нічого не навчило?

— «Шустрили», як ти їх називаєш, витрачають силу часу й енергії, щоб отримати патент. Це марудна справа. Вони беруть на себе найнеприємнішу частину роботи. Раніше без них взагалі не можна було нічого впровадити.

— Ну ти наївняк! Вони роблять це не для того, щоб донести винаходи до прагнучих, а щоб качати з цього бабло, — сказав Вася.

Никанор Іванович поморщився. Він не любив новомодних жаргонних слівець, але цього разу дорікати онукові не став, а з гідністю промовив:

— Зате тепер є Інтернет і я можу йти прямо до людей.

— І кількість тих, хто може поживитися за твій рахунок, різко зростає,— сказав Вася.

Дід сумно похитав головою:

— Інколи ти нагадуєш мені твою маму.

Вася промовчав. У діда з мамою теж раз у раз виникали суперечки. Вона й гроші припинила надсилати, бо сподівалася, що дід схаменеться і перестане за свій рахунок ублажати людство. Але, як мовиться, трапила коса на камінь. Мамі не сподобалося, що він витрачає більшу частину грошей на запчастини та матеріали для винаходів, а дідові — що дочка диктує, що йому слід робити, а чого не слід. Мабуть, дід мав рацію. Васі теж не сподобався б суворий нагляд, тому він не став дорікати дідові, хоча гроші були не зайвими.

Никанор Іванович поглянув на онука і сумно сказав:

— Коли-небудь ти зрозумієш: не важливо, чиє ім'я стоїть під винаходом. Це тішить лише власне славолюбство. А вдячність людей все одно доходить за адресою.

— Ага, супервдячність! Краще б надбавку до пенсії дали, — сказав ущипливо Вася і виразно поглянув на почесну грамоту, яка висіла на видному місці.

Колись дід сконструював важливу пристрій для космічного кораблебудування, і йому за це вручили грамоту, чим він страшенно пишався.

— Я кажу не про цю вдячність, а про ту, яку не можна виміряти і помацати. Вона йде від серця і ніколи не помиляється адресою.

— Гаразд, діду, проїхали, — махнув рукою онук.

Сердитися на діда було все одно, що злитися на однолітню дитину, яка напудила в ліжко батьків.

Вася прибрав зі столу тарілки. За неписаним правилом Никанор Іванович готував, а Вася мив посуд. Коли все було прибрано, дід поцікавився:

— То що там з реактивним прискорювачем?

— Зараз покажу. А ти допоможеш мені обчислити кут відбиття, щоб за допомогою дзеркал передавати інформацію на відстань?

— Це залежить од відстані й од кількості дзеркал.

Прикрощі забулися. Починався звичайний родинний вечір.

Глава З