Ірина Смоліч - Пісок у склянці

— Тема цілком звичайна — я пишу про життя, про любов, а ще про людські гріхи та слабкості.

— О! Про людські слабкості я б багато міг розповісти, — зрадів несподіваній темі пан Бове. — Повірте, я зустрічав такі людські вади, що жодному письменникові не снилися.

— Та невже? Ну тоді вам самому пора сідати за перо, — настала черга Віктора з іронією реагувати на слова старого.

Він неодноразово ставив собі питання, чому всі старі люди вважають себе величезними знавцями душ. Хіба життєвий досвід дає таке знання? Дуже сумнівно.

«Можливо, коли я досягну його віку, я і сам так вважатиму!» — промайнуло в голові Віктора.

— Ні-ні, це ваше ремесло, — пан Бове енергійно замотав головою. — А мене цілком влаштовує моє.

— Антикварна справа, здається?

— Саме так. Пораюся зі всіляким старим мотлохом, намагаючись якомога дорожче втелющити його таким телепням як ви, — відповів пан Бове.

Віктор зі здивуванням скосив очі на свого попутника, але розреготався, коли побачив вираз його обличчя. Безумовно, це був жарт, який приніс старому ще одне очко на його користь.

— Тепер обходитиму десятою дорогою всі антикварні магазини, — вимовив Віктор, продовжуючи усміхатися. — Я давно підозрював про щось таке...

— Обережно! — несподівано замахав рукою пан Бове, вказуючи кудись уперед.

В ту саму мить яскраве світло фар буквально вихопило з темряви фігурку маленької дівчинки шести-семи років, яка стояла посеред дороги та яка, попри холодну погоду, була одягнена в коротку сукню й літні сандалії. По обличчю дівчинки збігала вода, а її розпатлане волосся злиплося від дощу.

Віктор з силою крутнув кермо праворуч, водночас б'ючи по гальмах, через що авто струснуло і понесло юзом. З-під коліс вирвався фонтан брудної води, який обдав дівчинку з голови до ніг, після чого почувся глухий удар. Дитину відкинуло вбік, а машина скрипнула гальмами, проїхала ще трохи та нарешті зупинилася біля краю дороги. Наступної миті весь простір навкруги, як густий кисіль, заповнила гнітюча тиша. Реальність поступилася місцем відчуттю абсолютної порожнечі.

«Цього просто не може бути»! — подумав Віктор, не в змозі навіть поворухнутися.

З заціпеніння його вивів далекий гуркіт грому.

— Що їй тут знадобилося? — вже вголос вимовив Віктор і, відкривши дверцята, підставив обличчя під холодні голки дощу.

Він одразу побачив дівчинку у світлі фар. Вона лежала на асфальті в декількох метрах від «Рендж Ровера», її руки були широко розкинуті навсібіч. Зблизька вона викликала ще більше співчуття: її бліде обличчя нагадувало воскову маску, крізь прозору шкіру чітко вимальовувалися сині вени. Але одна обставина особливо вразила його — ця її неймовірна схожість з Камілою; приблизно той самий вік, така ж крихка статура і довге біляве волосся.

Зробивши над собою зусилля, Віктор став на коліна та послухав їй серце. Спочатку він нічого не вловив і відчув лише легкий запах м'ятних цукерок, який ішов від неї. Проте вже за мить йому вдалося розібрати слабке серцебиття.

— Дякувати богові, жива!

Віктор підхопив дівчинку на руки та кинувся до машини.

— Відкрийте скоріше, пане Бове, — голосно вигукнув він. — Пане Бове, ви мене чуєте? У нас обмаль часу.

Коли відповіді не надійшло, Віктор самотужки розчахнув задні дверцята, і тут виявилось, що всередині автівки нікого немає.

— Чорт забирай! Куди він подівся?

Та раптом усе навкруги набуло вигляду якогось дешевого фарсу або дурнуватого розіграшу. Наче невідомий жартівник вирішив посміятися над довірливим глядачем, який після закінчення дійства почне аплодувати й кричати «Біс!», навіть не підозрюючи, наскільки вміло шахрай обвів його навколо пальця. І лише легке мов пушинка та холодне як лід тільце в руках Віктора натякало на те, що це ніякий не розіграш, і кожна хвилина може коштувати дуже дорого.

Віктор обережно поклав дівчинку на заднє сидіння, прикрив її пледом, що знайшов у багажнику, сів за кермо та запустив двигун. Його пронизував дрож, однак він намагався не звертати на це увагу і думав лише про те, як скоріше дістатися до найближчої лікарні. На щастя, вона була розташована зовсім поруч — безпосередньо на в'їзді до міста.

Віктор швидко розвернув машину і вже за двадцять секунд «Рендж Ровер» зник у нічних сутінках. Дощ майже вщух. Насичений вологою вітерець зашарудів жовтим листям, водночас здіймаючи бризки на поверхні невеликих калюж. Десь неподалік скрикнув птах, і тут над лісом спалахнула блискавка, яка вихопила з темряви розмоклу ґрунтову дорогу, а разом і з нею старий прогнилий щит з написом «Чорнолісся» серед густих заростей біля узбіччя.

Муніципальна лікарня була розташована в такому місці, що не помітити її з головного шосе здавалося неможливим — вона височіла на пагорбі величезним монстром і сяяла вогнями мов новорічна ялинка. Взагалі місто налічувало не так багато будівель, від одного вигляду яких хотілося втекти якнайдалі. І вже напевно ніхто б не ризикнув назвати подібну конструкцію дивом архітектурного стилю, попри витрачені зусилля й кошти на її спорудження. Єдине, що рятувало ситуацію, це прилеглий до лікарні розкішний парк, який восени виглядав особливо привабливо. У ньому відчувалася рідкісна гармонія та неосяжний спокій, властивий подібним місцям. Вимощені плиткою доріжки та ковані лавки надавали парку додаткових чар, а яскраве шаленство осінніх фарб вражало уяву. Але Віктору