народ молдавський - Молдавські народні казки

— Як тільки смикну за мотуз — відразу ж тягніть угору.

На половині шляху Ломикамінь сильно шарпнув за мотуз… Коли брати витягли його на поверхню, він був ледь живий від жаху і розповів те саме, що й Вирвидуб.

— Ех ви, боягузи нікчемні! — роздратовано кинув Фет-Фрумос, обв’язуючись мотузом, — Опускайте мене вниз до самого кінця, а потім чекайте, поки я повернусь з жінками і дам знак.

Вирвидуб і Ломикамінь пустили мотуз. Фет-Фрумос не злякався ні грому, ні блискавок, ні гадюк, що вились навколо, і коли котра з них намагалась його вжалити, рубав її шаблею навпіл. Він спускався, спускався, поки помітив відблиски світла, що нагадували світанкову зорю. Зоря поволі розгорялась і спалахнула всіма барвами веселки. Спустившись ще трохи, Фет-Фрумос відчув під ногами землю і, оглянувшись, помітив дзвінке джерело, що вихлюпувалось з-під крутої гори. Небо, хмари, гори, трава — все було таке саме, як на землі.

Фет-Фрумос відпочив біля джерела і рушив у дорогу. Йшов через ліси дрімучі, через поля широкі, води глибокі, поки одного дня добрався до самотньої хатини. Постукав у вікно. Зарипіли двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся.

— Добрий день, бабусю!

— Будь здоровий і ти, юначе, — відповіла та.

— Бабусю, не гнівайтесь, дайте напитись води, бо вмираю від спраги. По дорозі не зустрів жодної криниці, жодного струмка. Мої губи горять вогнем, і душа висохла.

— Від усього серця я б тебе напоїла, та не маю в хаті й краплини води. Сідай на призьбі та спочинь, бо ти, видно, з далекої дороги і добре-таки стомився.

Фет-Фрумос присів на призьбу й почув сумну бабусину розповідь:

— Велике горе спіткало нас, юначе. Вже десять років, як страшний змій висушує всі джерела в нашому царстві. З’являється він із бездонної криниці, що недалеко від моєї хатини. Одного разу, коли від спраги вимерла половина людей, той зміюка вилетів з криниці і громовим голосом, від якого затремтіли гори і похилились ліси, прорік: «Як хочете мати воду, то щотижня по черзі з кожного села приводьте мені вродливу дівчину. Як цього не зробите, то нашлю на вас бурі і люту спеку, щоб все спопелили і змели з лиця земного». Порадились люди і вирішили: чим усім загинути, краще вчинити змієву волю. З тих пір і віддають йому щотижня молоду дівчину, а змій дозволяє воді наповнювати наші криниці.

— А чому ж зараз немає води?

— Сьогодні прийшла черга нашому селу віддавати на поталу ворогові найвродливішу дівчину. Що то за красуня, якби ти бачив! По всьому світу такої не стрінеш. Коли вона вийде ввечері на прогулянку, то зорі в небі тьмяніють, бо її очі сяють ясніше від них. Коли вона вийде в поле, квіти вклоняються їй, бо її очі сяють ясніше від квітів. Коли вона вийде в ліс, трави хиляться їй до ніг, замовкають пташки голосисті, перестають дзвеніти струмки. Отож опечалені люди вирішили перетерпіти спрагу, а дівчину на добу затримати та хоча б надивитись на неї. А завтра вранці її відведуть до змія.

— Бабусю, невже й досі у вас не знайшлося сміливця, котрий знищив би того змія?

— Багато звитяжців ставало до бою, та всіх поглинула земля.

Погомонівши, бабуся пригостила Фет-Фрумоса, постелила постіль і побажала доброго єну. На світанку його розбудила жалібна музика і невтішне ридання. Юнак швидко вдягнувся, вийшов з хатини і побачив натовп людей, чорних, наче земля. Люди вели вродливу дівчину до змієвої криниці.

— Ось і ведуть нещасну, — схлипнула бабуся.

Фет-Фрумос став перед натовпом, що річкою лив сльози, і могутнім голосом заговорив:

— Стійте, люди! Дайте мені шаблю, і я зарубаю клятого змія.

— Не смій про це навіть думати, юначе, — залунали голоси, — Не такі герої, як ти, знаходились, та жоден з них не вернувся живим.

— Дайте мені шаблю! — благав юнак.

Порадились люди і вирішили дати зброю, хай, мовляв, спробує щастя.

Підійшли всі до зрубу криниці, побажали витязю щастя та й розлетілись хто куди, наче перепілки.

Фет-Фрумос відніс зомлілу від жаху дівчину далі від криниці, оголив шаблю і став чекати змія. Незабаром почулось виття і свист. Юнак міцніше затис у руці шаблю. Тут, мов з гармати, вилетів з криниці дванадцятиголовий змій. Кожна голова вивергала полум’я, шкірила гострі зуби, намагалася вхопити витязя і роздерти на шматки. Ухиляючись від ударів, Фет-Фрумос рубонув найстрашнішу голову. Відтята голова покотилась додолу, а з шиї вдарила струменем брудна кров. Змій оскаженіло кинувся на звитяжця всіма ощиреними головами. Та Фет-Фрумос, вправно орудуючи шаблею, одну по одній стинав потворні голови чудовиська, поки зрубав останню. Дівчина побачила мертве страховисько і кинулась переможцеві на шию:

— Витязю, чим я віддячу тобі за порятунок?

— Подаруй мені перстень з руки і хустину.

Дівчина віддала юнакові перстень, хустину і чимдуж помчала в село.

Фет-Фрумос затримався біля криниці. Коли дівчина зникла, він шаблею повідрубував язики зі змієвих голів, загорнув ті язики у хустину і подався до хатини гостинної бабусі відпочити і трохи підкріпитись.

А врятовану дівчину недалеко від села зустрів безбородий волоцюга, якого послала громада дізнатись про її долю.

— Як ти врятувалась? — здивувався волоцюга.

— Змія вбито.

Тут у голову безбородого закралась спокуслива думка, що