Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

просто на вухо Крушанівському. — Признавайся, то Жезнік? Моє терпіння не безконечне! Якщо хочеш жити — говори! На той бік переправили, га?

— Я не знаю! — простогнав Крушанівський, встаючи. — Ключі від храму є також у громади. Жінки тут прибирають щодня… Будь-хто міг прийти і забрати ту ікону вдень чи вночі. Я, проте пана, у костелі не ночую…

— Не ночуєш, кажеш… — гмикнув Мальцев. — Що за жінки? Імена, де саме живуть?

Крушанівський заплющив очі. Зрозумів: кожне його слово обертається як не проти нього, то проти інших. Притиснув до себе понівечені руки.

— Жінки з цілої Тарноруди, хто католицького віросповідання… Ми раніше ходили вільно через Збруч одні до других.

— Значить, ще раз усіх допитаю. І накажу розстріляти, якщо не скажуть, — мовив Мальцев. — Чи ти гадаєш, я жартую?

— Ні, пане… Ні! — мовив Крушанівський.

— Затям собі! Якщо ти все ще живий, то тільки тому, що того я бажаю. Та я можу і передумати! — проказав, пильно вдивляючись в очі Крушанівському. — Що ж мені із тобою робити? Носом чую, брешеш, собако! Знаєш, хто образ заховав, і, певно, знаєш не одне місце, де золото церковне ще є схоронене!

— Не знаю. — простогнав той. — Не відаю нічого!

Мальцев мовчки обійшов диякона. Його можна пристрелити просто тут, але що то дасть? Ненавидів почуватися безсилим.

— Ну то тоді мені з тебе користі мало… Колєснік, сюди! Розстрєлять цього дурня.

— Нащо Вам той образ? — раптом проказав Крушанівський, наче в одну мить хтось додав йому сили. — То лише жалюгідна копія, до того ж не вельми майстерно зроблена. Ніякі дива за нею не значилися…

— Жалюгідна копія, кажеш?

— Так. Я знаю, що кажу. Якщо життя мені залишите, то я розкажу Вам дещо, — промовив через силу диякон.

Іван здивовано глипнув на Крушанівського.

— Що ж ти мені таке розкажеш? — поцікавився.

— Розкажу. Якщо залишите мені життя… — повторив Крушанівський. — Тортур я більше не витримаю. Сил немає.

— Ну? — вигукнув Мальцев. — Кажи, кажи вже, якщо не хочеш зараз же на той світ.

— У Тарноруді заховані значно цінніші скарби, ніж вивезені з храму… — проговорив Крушанівський.

Іван Мальцев остовпів. Цей дячок ще й насміхається над ним? Сподівається обвести круг пальця?

— Я не брешу! — додав Крушанівський, зі стогоном опираючись боком на бильце хорів. — Істинний хрест!

— То що ж то за скарби? — перепитав Мальцев, відчуваючи, як ясність повертається до його свідомості. — Кажи, кажи, стара почваро!

— Скарби, що віками лежали у цій землі. Скарби святої Маргарита… — прошепотів він.

— Щось я не дуже розумію… — Мальцев підійшов до диякона майже впритул. — Ти погратися зі мною надумав перед смертю? Яка ще свята Маргарита?

— На жаль, у деталі я не посвячений, та сама легенда мені добре відома.

— Ну, кажи! Розповідай!

Крушанівський поплямкав пересохлими губами.

— Дайте води мені. Дуже пити хочеться.

— Ану, Колєснік, чи хто там, води, бігом! — гукнув Мальцев, перегнувшись через бильце хорів. — Ну… кажи, кажи, раз почав! — звернувся вже до Крушанівського. — У мене немає часу тут сидіти з тобою і переливати з пустого в порожнє!

Диякон безсило зсунувся вздовж билець на підлогу. Стояти більше не було сили.

— Не здихай передчасно, кажи! — Мальцев вхопив його за барки і всадовив на лаву.

— Зараз, зараз скажу… Дайте віддихатися, — важко зітхнув Крушанівський. — Все скажу! — промовив зомлілим голосом. — Важко говорити, бо в грудях дуже пече. Ваші били мене сильно.

— Давай по суті, — перебив його Мальцев. — Мені твою балаканину слухати немає часу.

— Значить, по суті…— видихнув Крушанівський. — Якщо по суті, то ще року тисяча сімдесят восьмого онука Київського князя, Ярослава Мудрого, благочестива королева Маргарита відправила із Шотландії на батьківщину своїх предків цілий віз щирого золота. Золото супроводжували монахи-бенедиктинці — орден, якому королева Маргарита протегувала у Шотландії, а також озброєні до зубів шотландські лицарі. Золото було необхідне для того, аби підтримати у боротьбі за великокняжий престол та об’єднання з Римом родича Маргарита, Ізяслава Ярославовича. Однак перш ніж золото доправили до кордонів Київської Русі, князь Ізяслав загинув у боротьбі зі своїми кревними родичами за владу. Аби щедрий дар королеви Маргарити не дістався його супротивникам і ворогам Риму, браття ордену бенедиктинців заховали ті скарби там, куди встигли дістатися — у Тарноруді, що тоді називалася Роматинцями. Вони й утворили братство Білої Троянди. Цю квітку Маргарита вельми шанувала. З часом хранителями таємниці стали найповажніші люди, здебільшого — представники місцевого духовенства чи місцевої світської влади. А ключем до потаємного місця, де заховане те золото, слугує старовинна печатка із зображенням самої королеви Маргарити. Святої Маргарити, бо вона була канонізована Римською церквою…

Крушанівському нарешті подали воду, і він, обхопивши кварту зболілими долонями, жадібно взявся пити, проливаючи собі на бороду і груди.

— Та печатка є ключем, — проказав він, захлинаючись водою. — Ключ відкриває двері потаємного місця, де заховані скарби святої Маргарити. А вони заховані десь у Тарноруді…

Мальцев витріщився на нього.

-- Десь у Тарноруді? Ти знущаєшся наді мною? Де саме? Називай місце!

— Воно мені не відоме… — похитав головою Крушанівський. — Про місцезнаходження скарбів було відомо лише тим, хто входив до ордену Білої Троянди — власникам Тарноруди, священикам вищої ієрархії та волосному начальству. Але одні повмирали, інших московські комісари постріляли чи вислали, а ще інші повтікали по світах. Я ж ніколи до товариства того не входив, тому знаю лише окрайці…

— Я зрозумів! — проказав Мальцев. — Ти, аби врятувати своє нікчемне життя, розповідаєш мені всілякі байки… Докази, де докази?

— Підніміть очі! — зітхнув Крушанівський. — Хіба Ви не бачите? Всі стіни у храмі розписані символами та зображеннями білої квітки!

Мальцев огледівся: справді, вже кілька днів він був при храмі, але жодного разу не обтяжував себе тим, аби підняти очі вгору і роздивитися розписи на стінах та стелі, під дахом. Власне,