Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

у цій сфері він був повним невігласом і навіть якби й почав розглядати ті символи та зображення, все одно не второпав би їх таємного значення. — Біла троянда у Тарноруді скрізь! — тим часом промовив Крушанівський. — Її геральдичне зображення навіть прикрашає наш герб.

Мальцев сплюнув лушпиння.

— Щось я не второпаю… У села є свій герб?

— Тарноруда не завжди була селом. Лиш відколи почалися ці темні часи.

— А я тобі засвічу зараз межи очі, коли темно! — гаркнув Мальцев. — Темні часи для нього настали! То радянська влада для тебе — темні часи, блазню попівський? Ти ще не бачив темних часів!

— Зате я бачив світлі, — зітхнув диякон Крушанівський. — Коли до Тарноруди з’їжджалися на прощу з усієї України і Польщі, коли тут люди ярмаркували та Збручем доправляли крам з усіх волостей…

— Ти дражнитися зі мною надумав? — здивований нечуваною зухвалістю диякона, мовив Мальцев.

— Ні… Просто розповідаю, як воно було у нас, доки радянська влада не прийшла, — промовив осмілілий Крушанівський.

— Малюнки на стінах костелу — це ще не докази, — сердито заперечив Мальцев. — Яка мені користь від твоїх байок, якщо ти, непотріб, не знаєш, де шукати ту печатку і місцезнаходження скарбів?

Крушанівський на мить замислився: він майже все розповів. Залишилося найголовніше. То він відкриє таємницю в обмін на своє життя? Де гарантії, що цей більшовицький сатрап не обдурить його?

Мальцев, здається, прочитав думки Крушанівського.

— Тобі відомо ще щось? Кажи! Пам’ятаєш, я обіцяв зберегти тобі життя, якщо розповіси мені щось справді путнє? Інакше тебе знову катуватимуть. Чи по добрій волі, чи по злій — я все одно усе дізнаюся! Кажи, раз почав!

— Усі деталі відомі нашому єпископу, отцю Лєпновському… — вичавив із себе диякон. — У нього я й бачив печатку святої Маргарити.

— Отцю Лєпновському? Єпископу з Кам’янця, чи не так? — перепитав Мальцев. — А ну розказуй ясніше, бо нічого не второпаю.

— У отця Лєпновського є та сама старовинна печатка із зображенням святої Маргарити, — промовив диякон Крушанівський вже сміливіше.

— Далі? — нетерпляче запитав Іван Мальцев.

— В 1917-му, коли радянська влада захопила… перемогла, у нас в Тарноруді відбулося таємне зібрання…

— Яке ж воно було таємне, якщо тобі про нього відомо? — насмішкувато гмикнув Мальцев знову.

— Я був на ньому з отцем Лєпновським. Його спеціально запросили тоді до Тарноруди, — продовжував диякон, — а він взяв мене із собою. Панство вирішувало, що робити далі, бо заможні люди усі поспіхом покидали містечко. Отець Лєпновський тоді сказав, що тікати до Польщі не збирається, що залишиться із паствою. Отоді йому й передали печатку святої Маргарити на зберігання.

От і все… Він все розповів. І найжахливіше — зрадив єпископа. Зрадив таємницю, до якої був нехай і побічно, але причетним.

Крушанівський подивився перед собою, просто на бильця хорів.

Якщо зібратися з духом, перехилитися через них і щосили відштовхнутися ногами, то ще встигну проказати: «Прийми, Господи, мою душу!» — і впаду на кам'яну підлогу храму. Тут досить високо, то, може, смерть буде швидкою. Шию точно зламаю…

— То, кажеш, та печатка знаходиться в єпископа Лєпновського? — перепитав, покусуючи губи, Іван Мальцев. Кінчики пальців аж засвербіли від дивного передчуття.

Але ж самогубство — гріх… А душа жива. Скільки не прожив, а жити все одно хочеться!

— Так. Була у нього, — проказав уголос Крушанівський. — У всякому разі я знаю, що була у нього.

— І ти точно її сам бачив? — поцікавився Мальцев.

— Так. І не раз. Нею скріпляли найважливіші волосні документи. В особливих випадках. До того ж єпископ після того, як отримав її на збереження, носив печатку завжди при собі, як каблучку, на пальці. Я б і зобразив її для Вас… але олівця вже не втримаю.

Мальцев лише роздратовано стиснув зуби. Телепні перестаралися. Але з іншого боку, він би й цього не знав, якби старому не притиснули пальці дверима.

— То ти бачив, як виглядав її відтиск?

— Так. І саму печатку теж, — знову повторив диякон.

— Чекай… — Мальцев на якусь мить застиг. — Ти сказав, що цією печаткою скріпляли особливі волосні документи… То якісь із них мали б зберегтися!

— Навряд чи… — Крушанівський знову притис руки до грудей. Так, здавалося, біль діймав менше. — Ваші тоді, поки петлюрівці їх не вибили з Тарноруди, палили все нещадно, усі папери, волосні книги… Навряд чи щось збереглося.

— От… трясця! — вилаявся Мальцев. — Полікую тобі руки, відтвориш зображення тієї печатки?

Крушанівський знову схилив голову. На старості літ довелося стати Юдою. Але чи є у нього вибір? Зрештою, він напевне не знає, чи ті скарби ще на місці. І що там із отцем Лєпновським. Чи арештували його у Кам’янці, чи, може, вже і на цьому світі немає? Якщо так, то й знайти ті скарби буде неможливо. Але якщо самогубство — гріх, чи є гріх у тому, що він намагається врятувати собі життя?

— Намалюєш? Кажи! — не вгавав Мальцев.

— Без розуміння, де шукати ті скарби, ні зображення, ні сама печатка не допоможуть. Печатка лише ключ, що відчиняє двері. — відповів Крушанівський. — Треба знати, де вони. А я більше нічого не знаю…

— А Лєпновський?

— Так… Отцю має бути відомо більше.

Іван знав, що єпископа Лєпновського у Кам’янці тиждень тому заарештували. Це ускладнювало завдання, але він мусить дізнатися, де Лєпновський заховав печатку і що йому відомо про захований у Тарноруді скарб. Все одно, чий він — Святої Маргарити чи Папи Римського.

— Угм-м-м-м… — Мальцев спересердя з усієї сили гупнув по органу кулаком. Той у відповідь глухо застогнав. — Невже ніхто ніколи не намагався ті скарби розшукати? — промовив він швидше сам до себе, ніж до Крушанівського. — Ніхто ніколи не намагався ними скористатися?

— Чому ж… усілякі зайди шукали, намагалися, — мовив диякон. — Однак таємниця залишалася під опікою кола посвячених.