Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Хто його знає, як у нього далі поведеться.

Поки він тут начальствує, і поки є можливість, треба тією можливістю скористатися.

Завдання контролювати вивіз церковних цінностей з надзбручанських сіл та містечок стало для Івана Мальцева ідеальним прикриттям.

Підстава тієї державної експропріації церковних цінностей була проста і зрозуміла: молодій країні рад для товарообміну з європейськими державами конче необхідне золото. Окрім золота Європа визнавала хіба ще тямовиті мізки… Але де ж їх тепер набрати, якщо більшість і так у еміграції або ж у сирій землі гниє! А от золота і дорогоцінностей на території СРСР, зокрема радянської України, було ще доволі. Окрім того, на переконання ОДПУ, церковні цінності могли використати українські підпільні угрупування для підготовки контрреволюційного спротиву на радянській території. Річ Посполита, що пригріла петлюрівських недобитків, безумовно, була готова щедро платити їм за повернуті католицькі артефакти.

Чорним воронням носилися по Тарноруді одепеушники, трясли людьми й хатами, намагаючись витрясти з них те, що належить Богові — саму душу. Та незабаром узялися й за тіло…

А поки що спеціальний уповноважений ОДПУ Іван Мальцев вантажівками доправляв експропрійоване церковне добро з надзбручанських сіл до Кам'янця, де цінний вантаж так-сяк описували, а далі він вирушав на Москву, у так званий гохран — державне сховище, у розпорядження совєцької влади. Скільки зникало дорогою — ніхто не знав. Та Мальцев уже тим не переймався, бо кожен, як і він сам, на своєму етапі міг відхопити доволі: вивозили чотирма вантажівками, вигрібаючи усе із сільських храмів і костелів, бо добра було багато.

Ось дійшла черга і до Тарноруди, поділеної Збручем на дві частини. Під пильним наглядом Івана Мальцева солдати були готові обдерти тарнорудський храм Матері Божої Святого Скапулярію до голих стін, зібравши усе наявне золоте та срібне начиння. Однак шістнадцять нещасних кілограмів віднайденого золота й срібла були зовсім не тією жаданою знахідкою, на яку очікував Мальцев. З такого улову собі ловити вже нічого.

Каблучки, ланцюжки і сережки, а ще — золоті і срібні мініатюрні фігурки ніг та рук, вух та навіть внутрішніх органів — підношення у подяку Богові за зцілення — то була, вочевидь, лише крапля в морі від описаних Мальцеву тарнорудських церковних скарбів. Іван злостився, поглядаючи у бік Тарноруди польської: сусідній храм Святого Станіслава добре проглядався навіть звідси: там, певно, і знайшли притулок куди більші цінності, таємно переправлені селянами з радянського боку. І через це Мальцев просто скаженів.

Тепер не дістанешся… Надійно, як у сейфі!

Чому раніше не поспішав сюди, а так необачно дозволив скористатися можливістю переправити старовинні безцінні ікони та начиння за Збруч, до поляків? Адже чув, що храми лівобережної Тарноруди завжди славилися неабиякими цінностями!

Кинувся вже тоді, коли стало відомо, що навіть православні образи вночі переправляють до поляків — човнами та убрід. І польські прикордонники тому на заваді не ставали, допомагали вивантажувати на берег. Рятували, значить, церковне добро від совєцької власті.

Допитав пів-Тарноруди. Шикував перед храмом жінок і дітей. Залякував, погрожував розстрілом. Дарма.

Затялися, мовчали.

Ніхто начебто не знав, де подівся образ, давня копія з оригіналу. Дехто, правда, із допитаних під страхом смерті натякав на Йосипа Жезніка, місцевого млинаря, що був у добрих стосунках із католицьким ксьондзом, та як не шукали на обійсті і у самому млині, але відшукати бажане так і не вдалося. Побитий Жезнік тільки раз по раз повторював: нічого не ховав, нічого не знаю.

Лузаючи гарбузове насіння, Мальцев вислухав чергове донесення Колесника про те, що більше нічого цінного у храмі не знайдено. Той видерся до нього аж на хори, де був старий орган — кажуть, найкращий у всій дієцезії.

Звідси, з хорів, увесь храм був як на долоні — ніхто з солдатів нічого не приховає зі знайденого. Іван вислухав Колесника і розчаровано махнув рукою, — мовляв, іди геть. Натиснув ногами на педалі, а пальцем вдарив по старій кістяній клавіші органу, видобув каламутний звук, наче вітром у димарі загуділо. Тупо дивився на прилипле до органної клавіші соняшникове насіння і відчував, як всередині хвилею піднімається роздратування.

Привели диякона Крушанівського. У брудному, закривавленому спідньому, розм’яклого і потовченого, як часник у ступі.

— Підійди! — поманив його пальцем. Подивився у вицвілі очі. — Іграєш? — кивнув на клавіші.

Крушанівський у відповідь мовчав. Стиснув зуби, аби не заскавуліти від болю. Тільки споглядав плювки та лушпиння, розкидане під ногами.

— То іграєш чи ні? — перепитав Мальцев. — Чєво мовчиш? Невже так важко відповісти?

— Так, граю, — проказав Крушанівський ледь чутно. — Грав. — поправив себе за мить. Руки з поперебиваними пальцями тремтять, обличчя усеньке в кровопідтьоках та синцях. Останні кілька днів він очей не склепив, та ніхто й не давав йому спати. Усе випитували то про церковне золото, то про ікону. Били, мордували спрагою, пальці дверима затискали. Вивідували, чи знає, хто у Тарноруді переховує церковне начиння і де.

— Іграй! — наказав Мальцев, переводячи погляд з обличчя Крушанівського на його понівечені пальці.

Той ледве підняв праву руку.

— Не слухається… — прошепотів. — Пальці перебиті.

— Іграй! — гаркнув Мальцев. — Іграй, собако! Ілі тобі руки сокирою затесати?

Крушанівський повільно підійшов до органу, важко сів на місце Мальцева. Перемагаючи біль, вклав розпухлі, посинілі пальці на старі кістяні клавіші, що за десятиліття витерлися під його пучками до ямок, та, скривившись від болю, натиснув на педалі.

— Іграй! — наказав Мальцев. — Іграй!

— Не знаю, що грати, проте пана… — простогнав Крушанівський. — Та й без нот… І такими руками я грати не в змозі…

— Іграй, бо пристрелю!

На чолі Крушанівського виступив рясний піт. Спробував пальцями рухати по клавішах… марно!

— Ну то що? Як не іграєш, то, може, про золото розповіси? — Мальцев зневажливо подивився на старого.

— Усе, що в храмі було, ви забрали, — відказав той. — Більше нічого немає.

— А Образ? — знову запитав Мальцев. — Де копія того образу? Хто його заховав? Ну? — крикнув він