Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

на тому ж полі, використовуючи ті самі засоби. Бути такими ж цинічними і холоднокровними. Відкинути усе, що стримує. Ні жалю, ні співчуття.

Або вони, або їх.

* * *

Травень, 1928р.

Стамбул, Туреччина

Дзеркало на увесь зріст? Навіщо у чоловічій вбиральні ТАКОГО закладу ТАКЕ дзеркало? Марко кинув погляд на його потьмянілу від вологи поверхню: ну, що ж, одне добре: у дзеркалі добре видно вхідні двері, у які зараз увійдуть його убивці.

Револьвер за поясом раптом став відчутним, як завжди за мить до небезпеки замуляв спину. Це добрий знак. Значить, ще не все втрачено.

Тобі, Шведе, тридцять. Дехто з тих, кого ти знав, не прожили і стільки. А тебе Бог щоразу милував. Може, й сьогодні?..

Однак якщо зараз йому судилося померти, то дурнішої смерті годі шукати — над рукомийником у вбиральні французького борделю у Константинополі. Навіть подумки вимовити усе це складно!

Напевне, поцілять одразу в голову, кров забризкає усю поверхню дзеркала, заллє дешеві кахлі під ногами, в’їсться у її тріщини і зазубрини, — і потім буде важко відмити.

Якщо вони прийшли на зустріч разом із Гінзбургом, це багато про що говорить і найперше про те, що Клоп їх здав. Отже, ніякого Дюрера у Константинополі більше не існує…

Дюрер — його старе шпигунське псевдо. Шкода, він звикся з ним у Туреччині і вдало користувався під час поїздок до Європи… Ще покійний Снігірів у 1920-му запропонував взяти це псевдо чи, правильніше сказати, нагадав про нього, бо з часів Одеської школи прапорщиків Марко і не згадував, що колись його Дюрером називали…

Але чому Дюрер має сьогодні загинути? Він що, крайній?

Марко торкнувся через тканину сорочки срібної ладанки на грудях.

Головне — діяти несподівано. Його улюблений прийомних «шанхайських поліцейських», якому навчив дядько Альбер: різко підводиш руку, довго не прицілюючись, стріляєш і ще раз стріляєш. Годиться для тих, хто достатньо вправно володіє револьвером. Перше попадання — завжди наповал. Друге — в передпліччя. Оце «в передпліччя» Марко довів до рівня мистецтва. Але треба якось вибити їх з колії, не дати опам’ятатися… Якщо поталанить…

— Ва-а-а-альтер!

У погляді Гінзбурга майнула тінь здивування.

— Мы с Вами знакомы?

— А Вы разве не помните? Гостиница «Одесса», Подволочиск. Я еще тогда увел у Вас девушку.

Кривицький вже нічого не встиг відповісти: його супутник звалився поряд від влучного пострілу в голову. Постріл у передпліччя відкинув самого Вальтера на підлогу.

Кривицький застогнав, намагаючись вхопити пораненою рукою свій револьвер, та напуцований Марків черевик боляче притиснув руку до підлоги. Кров бризнула на кахлі.

— Где Клопенко? Говори!

— Не понимаю, о чем Вы… — простогнав у відповідь Гінзбург, намагаючись затиснути вільною рукою рану.

— Что ты делаешь в Константинополе?

— Не понимаю…

— Не понімаєш? — гмикнув Марко, наступаючи на закривавлене плече Гінзбурга. — Де це тебе так па-русскі навчили? Бо у Підволочиську могли хіба що польської чи німецької…

Кривицький знову застогнав і від болю знепритомнів.

— Живи, гнидо! — проказав Марко. — Для тебе повернутися до своїх живим після усього — гірше, ніж померти.

Переступив нерухоме тіло Гінзбурга і, ледве не вступивши у кров, що калюжею розпливлася під простреленою головою супутника Кривицького, попрямував до дверей.

Спокійно пройшов через залу до виходу. Слідом за ним піднявся зі свого місця Остапенко. А за ним…

Тепер буде легше. Упораються.

* * *

Травень, 1928 рік,

Надзбруччя, територія радянської України.

Лише дурні могли сподіватися, що Тарноруду біда омине: лихі чутки приходили сюди мало не щодня, тому усі й зачаїлися, аби ненароком не збудити ще більшого лиха; принишкли, мовчали. Вранці на вулицях — нікого, увечері попід хатами селяни не правили теревені.

Рясна травнева злива, прибивши пилюку, залишила по собі на дорозі глибокі калюжі. Ними, врізнобіч розбризкуючи болото, раз по раз гуркотіли вкриті тентами вантажівки: прямували на Зайчики, Постолівку і далі.

Мало не з кожного обійстя доносилися лайка, плач та крики. То чекісти проводили обшуки: перевертали в хатах усе догори дриґом, погрожуючи розстріляти тут-таки, на місці, якщо господарі не віддадуть приховане начиння з храму. Випитували, хто скомандував зняти й заховати чавунні церковні дзвони, куди поділися золоті чаші й тарелі, куди, врешті-решт, пропали старовинні образи в дорогоцінних обкладах, і серед них — давня старовинна копія чудотворної ікони Ісуса Милосердного Тарнорудського.

Солдати обнишпорили усю до найвіддаленішого закутка прихрамову плебанію. Не гребували навіть криптою під костелом, де лежали упокоєні колишні вельможні власники Тарноруди.

Шукали де могли. Усюди.

А разом з тим не забували і про власну наживу: вивертали плити у могильних склепах тарнорудського некрополю, відкривали домовини, перебирали пожовклі висохлі кістки, шукаючи у зітлілій плоті мерців поховані разом з ними дорогоцінності; вибивали із розсохлих щелеп золоті зуби, гиготіли, вихваляючись один перед одним своїми трофеями.

Спеціальний уповноважений ОДПУ Іван Мальцев добре знав: справжній старовинний образ Ісуса Тарнорудського, той, який вважали чудотворним, нерукотворним, а значить якому і ціни не можна було скласти, ще вісім років тому тарнорудський ксьондз Броніслав Роговський вивіз із містечка і великими зусиллями переправив до Тернополя. Тепер його не повернеш просто так. Тепер він на польській території. Були й інші образи неймовірної вартості й давнини, що зникли безслідно.

Але не менш давня, майстерно зроблена з оригіналу копія образа Ісуса Милосердного Тарнорудського мала залишитися у храмі, — так казали Мальцеву.

Завжди залишалася, коли оригінал возили по селах та навколишніх містечках. Образ Ісуса Тарнорудського мав охороняти Тарноруду.

І саме його Мальцев і розшукував так заповзято. То мало належати йому. Як нагорода за труди. Як там у