Алла Сєрова - Подвійне дно

сама в усьому світі. Єдиний, кого я в такий час терплю біля себе, — це товстий сусідський кіт. Це створіння абсолютно без комплексів. Без жодних моральних терзань він лізе на стіл і їсть усе, що йому пропонуєш, навіть дині. А якщо нічого не пропонуєш, він тим не переймається, а бере сам. Це просто чарівно!

— Як справи? У тебе вигляд вже трохи кращий.

— Маєш рацію. Мені вже краще.

— Я купила тобі джинси. Розмір у вас із Рудим майже однаковий. Де він, до речі?

— Спить. Сказав, що втомився пекельно.

— Це точно. В тій божевільні нема коли вгору глянути. Громадяни калічаться з дивовижною винахідливістю. Якось я була свідком, коли привезли парочку голісіньких коханців. У жіночки опік на спині і проломлено череп, а в чоловіка величезна гематома на члені.

— Як це?

— Ось слухай. Вони собі кохалися, аж схотілось їм їсти. От чоловік — а він працює кухарем в кафе — вирішив спекти млинців. Заколотив тісто, налив на сковорідку, аж тут жіночка до нього притискається ззаду. Він тоді й каже їй: давай, мовляв, не витрачай даремно часу. Вона присіла і робить йому міньєт. А кухар бере сковорідку, аби підкинути млинець на інший бік, та, видно, від насолоди трохи схибив — і шматок гарячущого тіста впав просто на спину жінці. А вона з переляку стисла зуби. Від болю кухар втратив розум і хряснув кохану сковорідкою по голові. Отаке буває через кохання, бачиш?

— Цього не може бути!

— Прокинеться Рудий — спитаєш у нього. Вся лікарня реготала, бігали дивитися на них.

— А лікарська таємниця?!

— Ти що, здурів? Де ти таке бачив? Хто її  дотримується?

Хлопець посміхається, потім починає реготати. Довго ж до нього доходить.

— Чого ти?

— Ох… чорт, боляче сміятись… уявив собі, як це воно в них вийшло. А що було потім?

— Не знаю. Продовження в таких історій, як правило, немає.

— Чому?

— Тому що люди втрачають ілюзії. Кохання — найбільша ілюзія. Люди придумують собі образ, потім зустрічають об’єкт, до якого припасовують цей образ — і все, відбувається така собі хімічна реакція. Коли істина випливає на поверхню, коханню кінець. Потім знову знаходиться хтось, до кого можна причепити омріяний образ — і все спочатку. Але це у кращому випадку.

— А в гіршому?

— А в гіршому люди просто живуть, абсолютно чужі одне одному, навіть сплять разом — просто так. А іноді ліжко не стає приводом для знайомства. Всяк буває, яка різниця? Жоден з цих варіантів мене не влаштовує.

— Ти чекаєш неземного кохання?

— Ні. Я нічого не чекаю. Просто живу.

— Устриця теж живе.

— А чому ти вважаєш, що ми чимось кращі за устрицю? Тільки тим, що в нас складніший організм? Так це не наша з тобою заслуга.

— Але чогось же тобі хочеться?

— Так. Але я про це не хочу говорити. Зараз я просто хочу їсти. А ти?

— Так. Мені здається, що ти занадто складно бачиш світ.

— Хтозна, як бачить його устриця.

— До чого тут устриця?

— Вона теж, либонь, бачить світ. Але ми ніколи не дізнаємось, що саме вона бачить. У людей, принаймні, в цьому плані є перевага, стукайте — і відкриється вам. Шкода тільки, що ми ледачі і нецікаві.

— Ну, не всі ж?

— Не всі. Наприклад, Рудий — ідеаліст. Щоправда, поміркований, інакше його не можна було б витримати. Немає нічого, страшнішого за фанатика, а ідеалісти — теж своєрідні фанатики.

— Справді. Я ніколи не розглядав це під таким кутом.

— Їж краще борщ.

Він обережно сьорбає страву. Його обличчя грає всіма кольорами спектру, а навколо очей — чорні кола. Ще не скоро йому можна буде вийти на люди. Цікаво, що ж сталось? Ат, не моя справа. В мене таке передчуття, що мені краще нічого не знати.

— Я скоро піду, не турбуйся.

— Я не турбуюсь. А підеш ти не дуже скоро. Від твоєї теперішньої фізії трамваї врозтіч кинуться. Такі синці зійдуть тижнів за два-три, не раніше. Та ти мені не заважаєш. Єдине, про що прошу — не попадись на очі сусідам. Тому не піднімай жалюзі.

— Добре.

— Іди і відпочивай.

Я мию посуд і йду до спальні. Рудий навіть не ворухнувся при моїй появі. Втомився, бідолаха. Мабуть, знов п’яні порізалися, або наркомани перебрали. Яка це марудна справа — приводити до тями наркоманів! А головне, що даремно праця пропадає: вони тільки трохи оклигають — і знов за своє. Я б таких не лікувала, чесно кажучи, і хай там Гіпократ як сам собі хоче. Хай би здихали під парканами, наволоч така. Від них тільки горе. Ще й заразу розповсюджують.

— Ти куди?

— По крамницях поїду. Спи, Рудий.

— Купи мені шкарпеток.

— Як не забуду, то куплю.

— І детективчик новий привези.

— Заради цього і їду.

— Та як зустрінеш Ірку, не давай їй грошей, чуєш?

— Чую.

— Але все одно даси, еге?

— Може, ще й не зустріну.

Я перевдягаюсь і йду. Хай хлопчики сплять, а я не можу прогаяти жодного дня. Власне, йду я у справах, та Рудий про це не знає. Коли б дізнався, то лаяв би мене останніми словами. То я йому не скажу. А справа така: після роботи в мене є шабашка. Я ходжу в кілька офісів і приглядаю за тамтешніми акваріумами і квітами. Зараз прикрасити офіс чи квартиру акваріумом вважається за стильне, от тільки це треба робити вміючи, та ще й час потрібен. От я й займаюсь цим. Мені неважко, навіть цікаво, треба сказати. І платять непогано. А гроші мені потрібні.

Я швиденько купую для Рудого шкарпетки і детективи і йду в перший офіс. Це агентство з продажу нерухомості. Вартовий знає мене, іноді ми з ним навіть говоримо про погоду і ціни на ринку, але сьогодні не той настрій, ми просто вітаємось і я йду до великого акваріума в холі. Тут роботи небагато. Просто перевіряю роботу приладів, фіксую температуру і зазираю в журнал — прибиральниця записує час годування. Все в порядку.

Другий офіс — фірма «Прем’єр». Чим займається цей «Прем’єр», я не знаю і знати не хочу, але платять тут непогано, в них кілька великих інтер’єрних акваріумів, в яких розпускають хвости телескопи і оранди. Як на мене — чудовий вибір. Я не розумію нової моди на хижаків. На вигляд вони навіть недекоративні.

— Лізо, зайди в кабінет до шефа.

Секретарка з приймальні старанно посміхається мені. Як і більшість жінок, вона мене недолюблює, я плачу їй повною байдужістю, тож 1: