Іван Семенович Левицький - Світогляд українського народу

прислужниця на сопілках.[21] Такий чудний оркестр, не звісний на українській землі, певно виграває на небі. Сама панна — то богиня Хмара, а її подруги і прислужниці — то індуські небесні музики і баядерки-апсараси чи хмари, котрі ніби танцюють на вітрі і шумлять у дощову годину. Ще описується в піснях <26> одна дівчина, що живе в горах. До неї іде гарний хлопець, але вона переказує йому, щоб він коней не томив, людей не трудив, бо вона сама прилетить до нього понад селом чорною хмаронькою, понад дібровою дрібним дощиком.[22] Очевидячки, сама дівчина зве себе, хто вона така. Стоячи на дивному звірі, дівчина розчісує собі коси і просить, щоб на неї вітер не віяв і сонце не світило: вона не любить сонця, як хмара сама закриває сонце.

Зібравши докупи усі прикмети дівчини-шинкарочки, ми бачимо, що в сьому образі народ создав міф про богиню Хмару, німфу небесної води. Давні Індуси дивились на хмари, як на чудових жінок, що своїм молоком напувають землю, і як на дівчат, котрі звались апсарасами. Апсараси любили прикидатись коровами, і їх доїли генії-гандарви[23] і сам громовик Індра. Всі ті жінки держали в хмарах безсмертний напиток — амріту, як дівчина-шинкарочка держить шинк з напоями на рогах дивного звіра. Греки перевели тих небесних богинь на землю, назвавши їх німфами, нереїдами і наядами, котрі живуть у воді і співають чудові пісні. В українській міфології богиня Хмара зведена з неба на землю, стала русалкою в річках, криницях, на полях і в лісах, мавкою в горах і в печерах. Русалки і мавки люблять являтись при воді, люблять співати і плаття прати, так само, як і богиня Хмара, небесна русалка.

Ще один певно найдавніший образ хмари, зооморфічний. Дивна змія лежала під білим каменем. <27> Її стрів молодий панич і хотів зарубати. Змія проситься й обіцяє йому стати в пригоді, як він буде женитися: помостити мости, поставити столи, поставити золоті стовпи, повішати шовкові килими і посвітити воскові свічки.[24] Змія робить ті самі дива, що бувають у час грому й блискавки, як небо заставляється столами й мостами, завішується килимами, тобто хмарами. Золоті стовпи й воскові палаючі свічі показують на блискавку. Така дивна Змія — то хмара в час грому й блискавки. Сей образ хмари безперечно давніший од людського образу богині Хмари і більше похожий на самого дивного звіра тура-оленя, на котрому живе і шинкує богиня Хмара.

Бог Громовик-воїн

Грім і блискавка більш од усіх небесних з'явищ звернули на себе увагу народу в давні доісторичні часи. Страшна, грізна картина неба, і разом з тим така пишна, така благотворна для землі, наперед усього зачепила фантазію народу і дала багатий матеріял для міфології. Більше всього грім і блискавка здавались народові війною, котру веде на небі якийсь бог в образі воїна. Зібравши все, що стосується до того лиця, розкидане в колядках, повних міфології, ми можемо намалювати таке лице бога Громовика. Громовик роду княжого і найбільше зветься Йваном. Він молодий панич, гарний, гордий і сміливий. Його руки в залізі, а ноги аж горять <28> сріблом та золотом. Він служить у гетьмана або в польського короля. Громовиків двір обмурований білими стінами з мідними жовтими ворітьми. Серед того двора стоїть білий шовковий намет, у наметі стоїть золотий стілець, а на стільці сидить Іван Княжевич, грається, підкидаючи три золоті яблука, і готує собі сагайдак. Кругом його двора стоїть сторожа і, побачивши ворогів, починає стукати у ворота. Вставши рано, Іван зсукав три свічки: при одній умив личко, при другій убрався, а при третій коника сідлав і виїжджав у поле. У нього сагайдак золотий і ясна шабля. Під ним кінь незвичайний: у коня золота грива, що вкриває його всього, срібні копита, шовковий хвіст; він вухами слухи слухував, очима лічив зорі, срібними копитами лупав гору і збудував церкву з трьома вікнами. Мати виправляє його на війну і не велить йому вихвачуватись поперед війська і не зоставатись позад війська. Молодий Іван на те не вважає, поперед війська коником грає, а позад війська мечем рубає, з сагайдака стріляє, та все наступає на ворожу Невір-землю, на турків, на татар. Він хоче з військом завоювати Бирви-город, чи Биж-город, у якогось царя Ворота. Іван ударив з військом на город, на золоту баню, полетів соколом, пустив коні дрібним дощиком, блиснув шаблями, як сонце в хмарі, і загримів стрілами, як грім у небі. Під ним кінь припав, золота грива прилягла. Він зробив ворота з щирого золота. В городі всі бігають, руки ламлють та раду радять, що йому дати. Винесли йому миску червінців, він на те й не подивився; вивели йому коня в наряді, він і не поглянув; вивели йому панну в наряді, він на неї <29> подивився, шапочку зняв і подякував. Вертаючись додому, він везе з собою троякий напій: вино, солодкий мед і шумну горілку. Всі йому бажають щастя; в городі зілля, в дому веселе весілля.[25] В такій поетичній грізній картині описується грім і блискавка.

Сам Іван розказує про себе, якого він роду. В колядках споминається дуже ясно про його рід. Іван, тоді як на нього напали в горах розбійники, розказує їм на запитання їхні, якого він роду: що в нього батько — ясний місяць, мати — ясне сонце, сестра — ясна зоря, брат — сивий соколонько.[26] Сивий соколонько — то дощова хмара, котра в міфології часто показується птицею. Іван Княжевич, як можна дуже ясно бачити, то бог Громовик, бог блискавки й грому. Нічого нема простішого нагадати картину війни, як дивлячись на небо в час грому й блискавки. Сама блискавка похожа на огневі стріли, що летять з неба на землю. Народ український навіть вірить, що ті стріли входять в землю і через сім літ знов виходять наверх. Страшне тріщання дуже похоже на стріляння з рушниць та гармат. Бог Громовик розбиває ворожий город — тобто чорні хмари. Та царівна, котру виводять йому — то сонце, котре після дощу з'являється на небі в усій красі. Ті напої, що Йван привозить з собою, то дощ, котрий іде зараз після того, як грім розіб'є хмару. Після дощу росте добре всяке зілля, а Громовик справляє весілля, бо картина <30> розбивання блискавкою хмари описується в давній індійській міфології як весілля. Ще давні Арійці дивились на грім як