Іван Семенович Левицький - Світогляд українського народу

того пір'я зробила собі вінок на голову. Вона убрана в шовковий горсет, в ройову (?) сукню, в кордовані чижми (черевики), в кований пояс з срібними ретязями, в жовті чоботи з срібними підківками, в срібні та золоті перстені. У неї на шиї коральове намисто, а голову накриває перлова тканка чи серпанок. Часом вона убирається в зелену сукню, в зелений вінок. Вінок на Зорі трепіток — вінок, котрий все тріпочеться.[15] Склавши докупи всі ті фарби, зелені, перлові, коральові, більше срібні, ніж золоті, ми неначе бачимо пишну Зорю з перловим і зеленуватим блиском, з її мигаючим світлом більше срібним, ніж золотим. Червоне намисто на панні — то червоне небо на сході сонця, на зорі. Тим і богиня Аврора мала широку червону одежу і <22> рожеві пальці. Зоря убирається у свій убір на господаревому дворі в світлиці, убирається до церкви у неділю рано, до схід-сонця, і хвалиться милому, щоб він прийшов до неї рано до схід-сонця в неділю: тоді він побачив би її красні убрання. У одній колядці просто говориться, що красна панна у церкву ввійшла, як зоря зійшла, так і засяяла.[16] У дуже поетичній картині описується Зоря, як вона жде свого милого: вона жде милого з-під сонечка, гатить гатки з дорогих шат, мостить мости, садить виноградні сади, вбирає сади паволоками, сіє по полю дрібним жемчугом. Тут описується пишна картина до сходу сонця, як на зорі, раннім ранком, поля обсипаються перлами роси, сади й ліси вкриваються дрібними росяними краплями, ніби дорогими паволоками. Од живучої роси ростуть і розцвітаються сади й виноград.[17]

Так як на зорі падає роса, то богині Зорі в піснях дається багато таких прикмет, що стосуються до вина й води. Так в колядках співають, що красна панна стереже виноград, або просто вино в мисках: прилітають райські птахи, дзьобають зелений виноград, розливають вино. То знов та панна садить виноградний сад, стереже в саду жовті яблука, яру пшеницю і разом мостить мости, гатить гатки; схвачується вітер, знімає з неї павяний вінок і заносить у Дунай, де його знаходить молодий рибалка і приносить їй.

Всі ті образи показують, що Зоря має стосунки до роси, до небесної води, котра падає на зорі на <23> землю, ніби виливається з мисок, од котрої росте виноград і набирається соку, наливаються в саду яблука, в полі пшениця. В образі богині Зорі варті уваги національні українські прикмети. Богиня Зоря являється в образі української дівчини-селянки, а може й давньої князівни, в горсеті, в намисті, в жовтих чоботах, у вінку з павиного пір'я. І тепер дівчата в Канівщині затикають голову павиним пір'ям, качуриними кучерями і гусячим пір'ям з вола, покрашеним зеленою восковою краскою. Така ніби й мала річ показує, що українська національність не діло вчорашнього дня, бо міфи складалися не в абиякий недавній час.

Зоря в гімнах індуських Вед і в грецькій міфології скрізь показується в жіночім образі, як мати, як сестра сонця, як його жінка або коханка. Давні Греки думали, що Зоря сидить на золотому троні, убрана в червону та золоту одежу, і має рожеві пальці, як і в українських колядках говориться, що красна панна сидить на золотому стільчику або тарельці, убрана в червоне намисто, в жовті чоботи або черевики. В литовській міфології рання зоря, Аушріне — дівчина, котра розпалює Сонцю огонь, а вечірня зірка, Вакаріне, гасить огонь і стелить Сонцю постіль.

Богиня Хмара

Од богині Сонця і од богині Зорі треба одрізняти в піснях ще одне жіноче міфічне лице, одну дівчину, бо вона має свої характерні прикмети, по котрим нетрудно гадати, що та дівчина богиня Хмара або <24> німфа небесної води в хмарах. Богиня Хмара зветься білою дівчиною[18] і все показується при воді: то вона пере ризи, котрі вітри вхопили і понесли на небеса, то пере сорочки на річці і бере відрами воду, — то вона пливе на синьому морі на кораблі, то беручи воду з Дунаю, падає в річку і пливе по Дунаю, або просто описується, що вона пливе по воді, тоне і подає руку, щоб її вирятували.[19] У деяких веснянках говориться про білу дівчину, що вона зносить воду цебром або решетом і гасить палаючу діброву або червону рожу. В тих усіх образах нетрудно впізнати богиню Хмару, що пливе по синьому безкрайому небу, набирається води і заливає дощем, як з решета або з цебра, пожежу в хмарах — блискавку, або гарячу землю од палкого проміння сонця; набравши води, вона тоне в Дунаї, тобто розходиться, зовсім пропадає в небі. У найповнішій картині описується богиня Хмара, як дівчина шинкарочка. Зашуміла, задзвеніла зелена діброва, бо почула в собі Дивного звіра, тура-оленя з десятьма рогами. На десятому розі стоїть терем, а в терему шинкує красна панна. Вона держить три напої: шумну горілку, солодкий мед і зелене вино. Одхиляючи кватирку, панна все поглядає в чисте поле. У той терем приїхали три Волошини: вони пили та все підмовляли з собою молоду шинкарочку. Ще вони не вивели дівчини з саду, а вже вчинили зраду: вели її милю й другу а на третій стали спочивати, пустили коники пастись, а шинкарці веліли ліжко слати. Вона одказала, що <25> мати її не віддала, щоб вона слала ліжко під зелененьким явором. Волохи викресали огню, запалили сосну з верху до низу: чорна смола потекла на шинкарчине біле тіло.[20] В сій картині описується богиня Хмара, котра сидить на небесних звірах-хмарах і звідтіль ллє на землю дощ, котрий в міфології зветься то медом, то вином, то кудрявим пивом. Зрада Волошина — то зрада бога Громовика, котрий розбиває хмару і розливає її чорною смолою, тобто дощем на землю, запалюючи блискавкою небесне дерево — хмари. У давніх Індусів дощова хмара описувалась в образі повногрудої жінки, котру зражує Громовик; і в грецькій міфології Аполлон ганяється за німфою Дафною, доганяє її, хапає руками, але вона в той час умирає в його обіймищах. У сих міфах, як і в образі зради й смерті шинкарочки, описується розбивання літньої хмари громом і щезання її в небесному просторі.

До одного типу з шинкарочкою належиться і та панна серед подруг і прислужниць, про котру говориться в одній пісні: вона п'є слодкий мед, подруги вино, а прислужниці горілку, і разом з тим сама панна грає на органах, подруги на скрипках, а