Павло Добрянський - Лукаві замашки

- Ото розмова!

З цього вечора між сином і батьком запанував мир.

Десь через місяць Іваночка в піднесеному настрої поголився, натер щоки лосьйоном (це він робив лише у великі свята), ретельно розчесав сиве волосся, вдягнув святкове вбрання, оглянув себе перед дзеркалом і залишився задоволеним.

- А я ще той... - лукаво підморгнув собі.

У кав'ярні Іваночка одразу запримітив вільний столик і попрямував туди. Та не встиг присісти, як лінивою ходою до нього підійшла не то дівчина, не то хлопець. Розпізнав тоді, коли заговорила:

- Пардон, тут зайнято!

- І коли ви це встигли зробити? Чи не з учорашнього дня? - Дмитро Захарович рішив відбутися жартом.

- Облиште свої дотепи! - наїжачилася дівчина. - І негайно звільніть столика, поки я не покликала адміністратора!

- Ви що, принесли його з дому? - Іваночка не втрачав почуття гумору. - Залишіть мене, будь ласка.

- Хо-хо! Гляньте на нього. Нікуди я звідсіля не піду! - Вона гепнулася на стілець, заклала ногу на ногу, підперла підборіддя кулаками і з відвертим презирством вперлася поглядом у Дмитра Захаровича. Затим запалила цигарку і нахабно сказала: - Замість того, щоб сидіти вдома та гріти старі кості, вони вештаються по кав'ярнях!

- О-о-о! Ти вже тут? - вбіг захеканий Микола. - А я поки з роботи добрався, ще по дорозі стрів... Це що за тип? - кивнув на Іваночку, який прикрився газетою.

Дівчина обурюється:

- Я собі знайшла столик, а оця печериця пришвартувалася, ще й з повчаннями пхається!

Дмитро Захарович вигулькнув із-за газети.

- Батьку, це ви? - розгублено закліпав очима Микола, переводячи погляд то на дівчину, то на Дмитра Захаровича.

- Як бачиш, пришвартувався, - докірливо дивиться на сина Іваночка.

- У такому разі прошу знайомитися - Сюзанна, моя... наречена.

Більше між сином і батьком розмови про весілля не було, поки Микола не заговорив про це сам.

АРОМАТ ЛІСОВИХ КВІТІВ

Ми вийшли на обідню перерву.

- Слухай, старий, а що, коли пообідаємо в лісі? Мої «Жигулі» поруч. Бери харчі, не без того, що і в мене щось знайдеться.

Хвилин за п'ятнадцять ми були на місці. Ви уявляєте собі красу весняного лісу: пташині симфонії, буяння трав, напоєне ароматом молодого листя повітря і... пів смаженої курки, загорнутої у целофановий кульок дбайливою рукою дружини.

Попоївши, я розчулився.

- Як собі, Ігоре, хочеш, - кажу товаришеві, - а я привезу своїй «половиночці» букет лісових квітів.

- Справа хазяйська, - загадково всміхнувся той. - Але я на твоєму місці не робив би цього.

- Черствий ти чоловік, - глянув я на нього з докором. - Море квітів навколо, а ти лінуєшся зробити дружині приємність.

- Рви, рви, - махнув на те рукою товариш. - Тільки швидше - на роботу запізнимось.

«Не інакше, як заздрить», - міркую дорогою.

До закінчення роботи я тримав букет у відрі. Кілька разів бігав міняти воду, аби лісові красені не зів'яли. Додому не йшов- летів на крилах.

- Це тобі, Валю, - вбіг захеканий до кімнати. - Аби не казала, що твій чоловік неуважний.

Дружина глянула на мене підозріло:

- Де такий гарний букет узяв?

- У лісі.

- Ти був у лісі?

- В обідню перерву. Уявляєш, яка там краса?

- Уявляю, - не дала мені договорити дружина. - У людей робота, а ти по лісах вештаєшся.

- Я ж не сам.

- Це зрозуміло і дитині... На тобі твій букет! - Дружина шпурнула лісовими красенями мало не в обличчя. - І забирайся!

Чи уявляєте ви аромат лісових квітів, на яких я проспав до ранку на лавочці у парку? Ні, ви не можете собі цього уявити...

А з Валентиною ми помирилися лиш після того, як Ігор переконав її у моїй безневинності.

Відтоді лісових квітів дружині не дарую. Як є потреба - купую на ринку.

ПЕРЕХИТРИВ

«Як на те пішло, то ця праця не варта виїденого яйця, - міркував Гарнішевський, прочитавши товстелезний рукопис дисертації. - Однак хто ж автор? Неспроста її вручив мені сам ректор: «Прочитайте, - каже, - Ростиславе Платоновичу, і скажіть своє авторитетне слово».

«Думай, чоловіче, думай! - нагадує Обережність. - У довбні два кінці. Тож дивись, аби другим і тебе не огріли!»

«Ви лиш послухайте, що верзе ця Обережність! - обурилася Легковажність. - Бий і не оглядайся!»

«Згадай і про мене, - нагадала Чесність. - Пам'ятаєш, як колись у молодості фортеці брали?»

- Брати брали, - наморщив лоба Гарнішевський, - та не пригадую, щоб за це мене хвалили.

«Правильно міркуєш, - кивнула йому Кар'єра. - Один необережний крок- і вимріяне тобою вакантне місце на кафедрі летить шкереберть».

- Завдав мені клопоту ректор, - учений занурив п'ятірню у буйну шевелюру. - Як не верти, а це таки праця одного із ректорових друзів! Якби це не так, хіба він ні з того ні з сього запропонував би мені її прорецензувати? - І Гарнішевський замість «Довбні» потягся за «Кадилом».

«...Я вражений глибиною авторського мислення, актуальністю поставлених проблем у майбутньому нашої педагогіки, - курився фіміам з «Кадила». - В особі дисертанта маємо неабиякий талант...»

- То яка ж ваша оцінка? - з усмішкою поспитався ректор, коли Гарнішевський вручив прорецензовану працю.

- Оригінальнішої праці мені давно не доводилося читати! - випалив не задумуючись.

- Що ж, якщо ваша оцінка така висока, доведеться призначити на вакантну посаду товариша Марченка.

Вдома кандидат філологічних наук Ростислав Платонович Гарнішевський вщент потрощив «Довбнею» своє «Кадило». Марченка, як науковця, він не визнавав ніколи.

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА ОСОБА

Правду кажучи, я давненько прагнув зустрітися з Мирославом Цимбалом, бо всі про нього розповідали, що це вельми начитаний і ерудований чоловік.

- І не наважуйтеся встрявати з ним у розумну розмову, - попереджали мене одні. - Зажене в глухий кут, що й не виберетеся!

- Мабуть, немає такої книжки, щоб він не читав, - говорили інші. - Словом, енциклопедична особа.

І ось доля звела мене з Цимбалом за таких обставин: мені конче треба було здати квитки, бо на цей сеанс нам з дружиною не випадало йти. Підійшов до каси, аж назустріч моя колишня однокурсниця Катруся. Вони з чоловіком зібралися в кіно, та не дістали квитків. Я запропонував свої - та зраділа і заходилася знайомити мене.

- Це мій чоловік, - представила високого блондина