Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

проганяв їх. Я був упевнений, що вони обзивали мене рабом. «Ну що ж? — міркував я. — Недовго я буду рабом. Настане день, і я розквитаюся з вами».

Щодня ми з господарем працювали у полі. Ми зібрали врожай, а потім, запрягши конячину, їздили до лісу і заготовляли дрова на довгу холодну зиму.

Минуло три місяці, але нам із братом не випало жодної нагоди втекти з пуебло і повернутися до рідного племені. А тоді випав сніг, укрив білою ковдрою гори. Я зрозумів, що треба чекати літа, бо взимку нас можуть легко догнати по сліду.

Тим часом мій брат міцнішав день у день, набирався здоров’я і нарешті зовсім забув про недугу, яка мучила його від народження. На четвертий місяць нашого полону я сказав йому: нам доведеться залишитися тут, поки не розтане сніг. Його відповідь була такою, що мені аж мову одібрало.

— Брате, — сказав він, — я не хочу звідси тікати.

— Як? Ти не хочеш повернутися до рідного племені? — через силу запитав я.

— Ні! Я хочу залишитись тут.

— Чому?

— Я полюбив цю жінку, яка любить мене й стала мені другою матір’ю. Я полюбив цього лагідного і доброго чоловіка з племені тева.

І справді, вони обоє були до нас дуже прихильні. Вони годували нас од пуза, гарно одягали. Маленька жінка полюбила Самотнього Шпиля так сильно, що ні на крок не відпускала його від себе. її чоловік захищав мене від кпинів дітвори. Але чому вони це робили, я не міг зрозуміти. Більше я не заводив мови з братом про втечу, але гадав, що прийде весна, і Самотньому Шпилеві закортить повернутися до рідного племені.

На той час ми з братом почали розуміти мову тева. Самотній Шпиль знав більше, ніж я, бо маленька жінка навчала його нових слів і пояснювала їх значення. Він міг вільно говорити мовою тева, а я ще й не пробував вимовляти слова, які знав. Ні мови, ні звичаїв тева я не хотів знати. Я думав щодня про те, як утекти з пуебло і повернутися до нашого племені. Але несподівано все для мене змінилося, і я захотів навчитися чужої мови.

Наш будинок стояв на Південному майдані. Звичайно, я давно вже ввернув увагу на велику круглу ківу, до була на цьому майдані. Я часто бачив, як чоловіки піднімалися сходами на дах, а потім спускалися через отвір у даху вниз, у підземелля. Я розумів, що ці люди — старійшини пуебло, і в ківі вони збираються на молитву. Але я ніколи не підходив близько до ківи і ніколи не гуляв сам на майдані та вулицях пуебло. Ми з братом пам’ятали, що діти тева ставляться до нас вороже, тому обходили їх. Що ми удвох могли вдіяти проти них усіх?

Якось увечері, невдовзі після моєї розмови з братом, я загорнувся в ковдру й вийшов на дах, щоб подихати прохолодним повітрям, бо в кімнаті було нестерпно душно. Поглянувши вниз на майдан, я помітив тьмяне світло біля входу в ківу. Раптом до мене долинув приглушений спів. Пісня видалася мені такою дивною, що я мимоволі затамував подих. Ніч була дуже темна, діти порозходилися по домівках. Я спустився драбиною вниз, покрадьки перетнув майдан і заглянув у маленький отвір у західній стіні ківи. Я побачив чоловіків, що сиділи на довгій лаві. Мене вразило зображення Пернатого Змія і Тих, Що Нагорі. Перед священним вогнищем стояв старий чоловік і молився. Та ось він скінчив молитву, і всі заспівали пісню, яку я щойно чув. Один із чоловіків тихенько бив у барабан. Мене пройняв дріж. Я відчув велику силу пісні, пісні-молитви, зверненої до богів тева, до богів їхніх батьків, до богів їхніх прабатьків, що колись вирощували кукурудзу в каньйоні Челлі. Ті боги були могутніші за богів навахів!

Пісня стихла, але я ще довго не міг заспокоїтися. Чоловіки підвелися, збираючись залишити ківу, а я, тремтячи від хвилювання, перетнув майдан, повернувся додому й ліг біля брата. Та сон не брав мене. Я все думав про той дивний спів та про могутніх богів тева. Мені захотілося, щоб ті боги стали й моїми. Я був певен: вони допоможуть мені, якщо я звернуся до них з молитвою. Але для цього я мушу вивчити мову тева. «Завтра ж я почну говорити їхньою мовою», — поклявся я.

Наступного ранку господар сказав мені, що погода стоїть тепла, тиха, тому ми запряжемо коней і поїдемо в ліс по дрова. Як здивувався він, його дружина і мій брат, коли я відповів мовою тева, що паливо майже кінчається і ми зробимо добру справу, якщо привеземо дров.

Він сказав мені:

— Я дуже радий.

А маленька жінка обняла мене й поцілувала.

— Мій старший сину! — вигукнула вона. — Ти дуже потішив свою матір-тева, що заговорив її мовою.

Адже так воно й було: це подружжя всиновило нас із Самотнім Шпилем. Згодом я заговорив з ними про це і довідався, що вони не мали своїх дітей, тому, відчуваючи близьку старість, вирішили всиновити дитину, але в їхньому клані не було сиріт, інші ж клани віддавали сиріт тільки близьким родичам. Коли воїн урятував нам життя, вони з дружиною вирішили нас усиновити, хоча проти цього було плем’я, а деякі тева пророкували, що це призведе до лиха.

А зараз я повідаю, як звали мого господаря. Його ім’я — Насітіма, тобто Той, Хто Себе Одягає; ім’я його дружини — Келемана — Дівчина-Соколиця.

Пам’ятаючи, що багато дітей, а також їхні батьки ненавидять нас, ми з братом ніколи не ходили по пуебло самі. Але Келемана стала закликати дітей із сусідніх будинків і знайомити їх з нами. Найбільше сподобалася мені Чоромана — Дівчина-Голуба Птаха, вродлива дівчинка моїх літ. Вона приходила й гралася з нами майже щодня, а коли я нарешті заговорив її мовою, вона з цікавістю розпитувала мене про життя, звичаї мого кочового племені. У свою чергу вона розповідала мені про побут і звичаї тева. Я довідався, що вона належала до клану Канг — Гірський Лев. Так називався один із кланів Людей Літа. Члени цих кланів мешкали в будинках, що обступали Південний майдан. Довкола Північного майдану поселилися клани другої гілки племені тева — Людей Зими. Більше про цей поділ племені я розповім згодом.

Часто Чоромана просила мене й брата погратися з нею та іншими дітьми внизу, на майдані, але Келемана говорила, що боїться нас відпускати. Одного ранку Насітіма, почувши ці слова, сказав,