Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

— Ходімо! — вигукнула Чоромана. — Ми гулятимемо в м’яча, дівчатка проти хлопчиків.

— Ні! Спочатку ми стрілятимемо в ціль. Подивимося, хто краще стріляє, — сказав один із хлопчиків.

Я взяв лук, сагайдак зі стрілами, і всі разом ми спустились на майдан. У цей час кілька хлопчиків із клану Людей Зими прибігли на наш майдан і приєдналися до нас. Один із них, Огота — Плямиста Черепашка — мав стільки ж літ, як і я, але був вищий і дужчий. Підбігши, він схопив лук, що висів у мене за спиною. Не встиг я оглянутися, як він переламав його об коліно і боляче вдарив мене по голові. Ми стояли біля купи дров, заготовлених на зиму. Не тямлячи себе від гніву, я вхопив велику палицю, замахнувся і з усієї сили вдарив Оготу. Він упав, а всі діти, крім мого брата і Чоромани, розбіглися, зчинивши лемент.

— Хлопець-навах убив Оготу! Хлопець-навах убив Оготу!

Заголосили жінки, зусебіч бігли до нас чоловіки. Присадкуватий чоловік з округлим обличчям схопив мене за руку й заніс наді мною ножа.

— Зараз я помру! Брате, біжи до матері! — вигукнув я.

III.Новий вождь полювання

Якби не Чоромана, не встиг би я й слова промовити братові. Коли чоловік заніс наді мною ножа, щоб убити мене, вона підстрибнула і повисла в нього на руці. Він спробував її скинути, але дівчинка вчепилася міцно і закричала, гукаючи Насітіму. Брат не послухався мене й лишився, допомагаючи мені визволитися з рук чоловіка, але той був дужчий за нас обох. Звільнивши нарешті руку, за яку вчепилася дівчинка, він відштовхнув її і замахнувся на мене, але я відскочив убік. Цієї ж миті примчав Насітіма і схопив його за руку, а з другого боку до нього підступив Касик Літа і звелів кинути ножа.

— Але ж це щеня-навах убило мого сина! Я мушу його вбити! — репетував чоловік.

— Він не вмер, я чую, як б’ється його серце, — сказала одна з жінок, схилившись над Оготою.

— Пусти мене! Я хочу знати, чи живий мій син, — вигукнув батько Оготи.

І Насітіма його відпустив.

Прибігла хлопчикова мати і, голосно ридаючи, припала до сина. Ми мовчки дивилися на них. Я гірко розкаювався й ненавидів себе за те, що завдав такого сильного удару.

— Ну що? — запитав Касик Літа.

— Його серце б’ється, але ледь-ледь.

— Віднесіть хлопчика додому. Я прийду і полікую його, — сказав касик.

Кілька чоловіків обережно підняли Оготу і понесли. Його батько оглянувся і, показуючи на мене, закричав:

— Собако-навах, якщо мій син помре, то й тобі смерть!

Келемана, що ходила по глину для своїх гончарних виробів, прибігла на майдан і забрала нас додому. Чоромана і Насітіма пішли за нами. Ми розповіли Келемані про те, що сталося. А коли закінчили розповідь, вона міцно обняла дівчинку й вигукнула:

— Хоробра Чоромано! Добра Чоромано! Ти захистила моїх хлопчиків! Ти врятувала їм життя! Яка ж я тобі вдячна!

— І я тобі вдячний! Якби ти не схопила вбивцю за руку, я не встиг би врятувати наших хлопчиків, — додав Насітіма.

Самотній Шпиль підійшов до неї і, присівши поруч, обійняв її. Я ж тільки спромігся сказати:

— Ти хоробро повелася. Цього я ніколи не забуду!

Келеману раптом охопив неспокій. Якщо Огота помре, його батько і, мабуть, усі клани Людей Зими вимагатимуть моєї смерті, а може, й смерті Самотнього Шпиля.

— Наших хлопчиків ми не віддамо. Я зумію їх захистити, — вигукнув Насітіма.

— Часу в нас мало. Придумай, як нам їх урятувати, — наполягала його дружина.

Але в цю мить прибігла жінка із клану Людей Зими і повідомила, що Огота ожив, сидить і сьорбає юшку.

— Чудово! Ми можемо повернутися на майдан і гратися, — зраділа Чоромана.

— Ні, я з Самотнім Шпилем залишуся дома, а то ми знову встрянемо в якусь халепу, — відказав я.

— Після того як ти розквитався з Оготою, гадаю, ніхто не посміє вас зачепити, — мовив Насітіма. — Та й не годиться тобі весь час сидіти дома чи на даху. Ще скажуть, що ти боягуз. Візьми ножа і завжди носи його з собою. А коли треба буде, захищайся ним.

Він простяг мені ножа у піхвах із доброї шкіри. Я дуже зрадів і прив’язав ножа до пояса. Ми спустилися на майдан, до нас підійшли хлопчики та дівчатка, і ми почали гратися. Ніхто нас не кривдив. Набравшись сміливості, я повів наш маленький загін на майдан Людей Зими, і там до нас приєдналися діти кланів Людей Зими. Проте кілька хлопчиків, що стояли осторонь, почали вигукувати лайливі слова, обзиваючи мене й брата собаками. Але жоден не наважився вдарити нас.

Відтоді ми вільно гуляли по пуебло, як усі діти. Невдовзі з нами став гратися Огота, ні разу не згадавши про те, що сталося. Я розумів, що він грається з усіма, аби бути поруч із Чороманою, яку він дуже любив. Я почувався при ньому ні в сих ні в тих, він часто дивився на мене з ненавистю. Я розумів, що він ні на мить не забуває мого удару по голові.

Настала весна. Розтав сніг у горах, і я сказав Самотньому Шпилеві:

— Тепер за нами ніхто не стежить. Дорога відкрита. Ми можемо втекти з пуебло і повернутися до рідного племені.

— Але я не хочу тікати, — відповів брат.

— Я теж не хочу. Краще будьмо тут із нашими добрими батьками-тева, — мовив я.

Я дуже змінився за цей час, який ми провели у тева. Більше ми ні разу не заговорили про втечу та повернення на батьківщину.

Прийшла пора сіяти. Ми допомогли Насітімі засіяти його поля кукурудзою і пшеницею, посадити гарбузи, боби й солодкі дині. Господар навчив нас відновлювати зрошувальні канали, що засипалися взимку. Тоді індіанці-тева ще не мали змоги купити в іспанців плуги та інший реманент. Кілька років тому вони виміняли в них за дорогі шкурки лише лопати і мотики. Обливаючись потом, ми розпушували грунт, готуючи його до сівби. За роботою Насітіма розповідав нам про закони, звичаї тева. Вони були якісь дивні. Поле, зрошувальні канали належали Насітімі, а всім урожаєм володіла Келемана. Дружині належали також будинок, усе хатнє начиння і діти. Тепер ми з братом були її власністю, оскільки своїх дітей Келемана не мала, і належали до її клану, що називався клан Кукурудзи. До клану ж Насітіми — Бірюзи — ми були непричетні. Чоловіки племені тева були робітниками,