Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Дивно… В голові паморочиться. Слина гірка. Але ніби жива… Як ти гадаєш, він брехав?

Може, й брехав. Я знизую плечима.

— Він нас відпустив? — обережно запитує Єва.

— Та ніби.

— І соціальний код не записав?!

— Ні.

— Так не буває, — каже Єва, поміркувавши.

Я ледве підводжусь — усі м’язи ниють, усі суглоби болять.

— Слухай, подруго… Ранок настав. Ми живі. Чого ще? Ходімо спати, а то ввечері на роботу.

Я підводжуся й дибаю по вулиці, кручу головою, намагаючись зорієнтуватися. Тепер уже нам рикша не світить, доведеться на своїх двох добиратися…

Єва наздоганяє мене і кладе руку на плече.

— Знаєш…

— Що?

— Спасибі тобі, — каже вона ледь чутно.

* * *

Минає кілька днів. Щовечора, входячи в мережу й перевіряючи, чи є пакет, я тремчу, як миша на барабані: чи буде в мене енергогодина? Чи… офіційне повідомлення про штраф?!

Але нічого не відбувається, і я потроху припиняю смикатися. Зрештою, якби контролер надумав шукати нас, уже знайшов би.

Що більше я про нього думаю, то більше помічаю дивного. Ось, наприклад, він навіть не спитав, як ми вийшли на дилера, хто назвав нам адресу й пароль. Кажуть, у контролерів є спеціальні методи дізнання — щось приховати від них просто неможливо…

Якось уночі, одразу після енергетичної години, я йду до магазину з рибами, що світяться. За прилавком замість хлопця з пташиними очима стоїть похмура негарна дівчина.

— Привіт, — кажу недбало. — А де тут… такий працював хлопець? З чорними очима?

— Тут я працюю, — каже вона похмуро. — Більше ніхто. І вакансій немає, не сподівайся.

— Послухай, мені дуже треба його знайти.

— Такого тут нема й не було, — каже вона вперто. — Купуватимеш — то купуй. А ні — забирайся. Ходять тут усякі.

За інших обставин я б їй пояснила, що бути такою грубою — погано. Дохідливо пояснила б, на все життя. Але тепер нема бажання з нею зв’язуватися. Я просто розвертаюся й виходжу.

На перехресті танцюють хлопець і дівчина.

Добре танцюють, з душею. Натовп стоїть довкруж і плескає в долоні — нічого особливого в цьому ритмі немає, простішого не придумаєш. Я зупиняюся поряд і знічев’я починаю відбивати синкопи.

Заарештували зв’язкового? Чи він сам утік від гріха подалі? Може, він і неживий уже?

Дивлюся на веселі обличчя навкруг. Згадую слова контролера: «Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх».

Ловлю на собі чийсь уважний погляд. Побіжно. Повертаю голову — його вже немає: чоловік відвів очі. Сховався. І не знайти його серед метушні.

Може, мені привиділось?

Та ну вас усіх! Не буду я від кожного погляду смикатися!

Дзвенять по бруківці металеві підкови. Сама не усвідомлюючи, видаю послідовності зі своєї піксельної програми: «Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-чер-жов!!» Потім і цього ритму мені стає замало. Я все ускладнюю й ускладнюю його, то зливаючись із розміреним ритмом натовпу, то занурюючись у власний візерунок, який ніхто не повторить. Стукає кров у скронях, стукають підбори. Сиплються іскри…

Я в колі. У центрі вільного простору Виявляється, у мене були глядачі, зараз вони плескають у долоні, вищать від захвату, щось кричать…

Із пам’яті зринає незрозуміле: співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай…

І я пірнаю в натовп. Іду.

* * *

Єва перехоплює мене на підході до дому.

— Де ти ходиш? Тут у Довгого збирається класна компанія!

Довгий живе на сусідній вулиці. Його будинок колись був дев’ятиповерховий, та потім у підземних комунікаціях щось просіло, і будинок як стояв, так акуратно й пішов під землю. Колишній п’ятий поверх Довгого — тепер другий підземний. Кажуть іще, що з цього будинку є вихід у старе метро.

Ми з Євою приходимо останніми, і Довгий замикає за нами двері.

У нього величезна кімната — колись прямокутна, а тепер у вигляді ромба. Ціла стіна зайнята білячими колесами — динамічні білки дорожчі за мишей, але й світла від них набагато більше. У Довгого цих білок — штук п’ятдесят, усі породисті, майже лисі, дуже м’язисті й без хвостів (хвіст погіршує динамічні характеристики, тому й вивели таку породу). Коли всі білки біжать у колесах, у кімнаті видно, як удень. Навіть яскравіше.

Зараз білки сплять. Колеса нерухомі. Посеред кімнати горить єдина свічка. Взагалі-то палити відкритий вогонь у приміщеннях заборонено, але Довгий на те й Довгий — у нього грошей досить, щоб нехтувати правилами.

У кімнаті осіб десять. Усі сидять колом на підлозі. Довгий витягає тріску (справжню дерев’яну тріску!) і встромляє її у вогонь свічки. Приємно пахне натуральним димом. У мене роздимаються ніздрі.

Тріска тоненька. Червона вуглинка пожирає сухі волокна, повзе до пальців Довгого.

— У мене був вогонь, — каже він монотонно. — Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску Єві, яка сидить поряд. Єва обережно стискає пальці:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску мені. Заворожено дивлячись на вуглину, я пошепки кажу:

— У мене був вогонь! Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

І передаю тріску дівчині зліва, яку я вперше бачу. У неї хрипкий, застуджений голос:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.

— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.

— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…

Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.

Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.

— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!

Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.

— Ти програла, — каже Довгий.

Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.

А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!

— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?

— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.

Довгий піднімає брови:

— Ти знаєш правила.

— Знаю!

Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона