Леся Українка - Том 6

з лиця землі він не змітає вірних,

а землю вириває їм з-під ніг.

Ти знаєш — проти сього не поможе ні проливапня крові па арспі, ні проповіді грім.

Мовчання.

Хто знає, може, ще й шкода від твоїх дітей була б...

Мартіан

(враоїсеиий)

Чому?

І з о г е н

Тепера з молодими трудпо.

Мов коні-неуки, рвуть поводи і не хотять ніяк ходити в шорах.

Була в нас вчора буря на зібранні, єпископ вилучив Ардента з церкви.

Мартіан Ардента?! Чи ж то може бути? За що?

І з о г е н

Все за непослух. Ти, запевне, чув, що там, на конфіскованій містині, де наша церковця мала стояла, уряджено для цезарського культу олтар і статую?

Мартіан

Так, я се зпаю.

І з о г е н Ардент наважив статую розбити.

Мартіан Ой господи! за се — страшепна кара!

І з о г єн

Він кари не боїться. Нам же страшно, що він напасть на християн спровадить.

Весь клір просив, щоб не робив того.

Та знаєш же його запеклу вдачу.

Мартіан

Такий його покійний батько був —

Орканом * ми його прозвали в школі,— але палкий мій друг своєму сину і щире серце в спадок полишив.

Аж не зміщається мені у думці, щоб церква одцуралася Ардента...

І з о г е н

Немає ради іншої, хіба

що він од заміру свого відступить.

Та мало сподіваючись на теє,

я поки що вже виготовив листи,

де звістку подаю про вилучення,

щоб розіслать по всіх церквах, урядах,

громадських і державних установах

в той самий день, як він сповнить свій замір.

До тебе ж я з проханням удаюся

від себе і від кліру: не приймайся

ні в якім разі боронить Ардента,

якби його поставлено на суд.

Ще краще — ти зовсім не признавайся до нього перед людьми. Мов не знаєш.

Мартіан

Але ж Ардентів батько був мій друг і поручив його моїй опіці, як умирав.

І з о г е н

Формально ти не був опікуном. В твій дім Ардент не вхожий.

Ти легко можеш осторонь стояти, як тільки схочеш. Ти повинен, брате, послухать нас, коли ти раб христовий і церкви-матері слухняний син.

Мовчання.

(в тяжкому роздумі)

Чи ж не над людську силу сії жертви? Зректися друга... допустить свідомо своїх дітей загинути з душею...

Чи хто з людей коли чинив таке?

Ізоген

Коли той друг тобі оселю спалить, невже й тоді він все ще буде другом?

Хіба під час облоги не буває, що й батько дітям брами не відчинить і їх не пустить в поле до криниці, щоб ворога до міста не впустити, хоч би від спраги діти погибали?

Мартіан Ох, брате мій! Тут душі, душі гинуть! Ізоген

Ти богові їх душі доручи,— він може врятувать в рові левинім і в огняній печі.

Мартіан мовчки тяжко зітхає і схиляє голову. Ізоген (після мовчання)

То як же, брате?

Єпископа ти будеш боронити?

Мартіан (упалим голосом, наче байдуже)

Авжеж, про се не може буть питання.

Ізоген

(устає)

То я не буду відбирати часу.

Зостанься з миром, брате.

Мартіан

В мирі йди.

(Коли Ізоген вийшов, Мартіан, одхиливши завісу > озивається) V

Валенте!

Валент увіходить в таблін і став перед батьком. Той мовчки дивиться в землю, не зводячи на сина очей. Мовчання.

Валент Що ти мав казати, батьку?

Мартіан Я мав надію, що знайду пораду...

Валент

Яку?

Мартіан

Просив я брата Ізогена ввести вас у громаду.

Валент ( радісно )

Ти просив?

О! батеньку!

(Цілує батькові руку.)

Мартіан

Не тішся, мій Валенте,— брат Ізоген не хоче.

В а л е п т Ми самі

до церкви підем, аби ти дозволив.

Мартіан Не прийме церква.

Валент

Ізоген хіба в’язати й розрішати має владу?

Мартіан

Він добре знає, що бажано кліру.

В а л е н т (спалахнувши)

Коли бажає клір гасити душі, то ми посвідчим се при всій громаді! Нехай громада судить межи нами!

Я їм скажу промову. Ти побачиш — я імені твого не осоромлю!

М а р т і а п

Ні, сину, не чипи руїни в церкві, інакше — я даремно жив на світі.

В а л е н т Се ж, батьку, рабство духу!

Мартіан

Ні, Валенте, не з послуху сліпого я прошу тебе скоритися братерській волі.

Брат Ізоген довів так безперечно потребу жертви, що і сам я мусив схилити голову.

В а л е н т

Чи він злякав тебе новим гонінням?

Мартіан

Сину, вір, я ні свого життя не ощаджав би, ні вас, того життя пайкращих квітів, якби я знав, що то послужить вірі.

Але шляхи господні таємничі, хто може їх збагнути? Може, треба і господу рабів глухонімих...

В а л е н т ( сумно )

Тим маю я потішитись?

Мартіан

Мій сину, потішся тим, що ти ще молодий,^

коли господь мене до себе візьме, ти будеш вільний...

Валент

Може, є сини, що їх ся думка тішить,— я не з тих.

Мовчання.

Я, батьку, вже з тобою попрощаюсь. Благослови мене.

(вклоняється перед батьком.)

Мартіан (насилу владаючи собою)

Поклич сестру.

Я хочу і її благословити.

Валент (тихо)

Вона пішла.

Мартіан Пішла?! Не попрощавшись! (Закриває тогою обличчя.)

Валент (ще тихше)

Ти плачеш, батьку?

Мартіан

(одкривається)

Я хотів би плакать,

але не вмію.

Валент (падає на коліна перед батьком)

Батеньку, прости!

Я бачу, ми тобі розбили серце!

(підводить його)

Я більше винен. Я розбив вам душу.

Нехай нас бог помилує усіх!

Мовчазне прощання. Валент виходить через перистиль за браму, втираючи сльози. Мартіан, одхиливши завісу в табліні, проводить

його поглядом.

II

Те саме місце і той самий день, тільки трохи пізніше. Мартіан працює в табліні сам. Часом погляд його блукає в просторі і затуманюється тяжкою думкою, але він міцним зусиллям волі примушує себе до роботи і похиляється над пергаментами. За брамою чутно гомін голосів, спочатку тихий, дедалі гучніший. Потім проривається тоненький, тремтячий, але гострий від тривоги дівочий голосок: «Ой мамо! я боюся! Що ж се буде? Куди сѳ ми заїхали?» Другий, спокійніший і глухіший жіночий голос відзивається: «Стривай». Слідом за сим за брамою чутно стукіт, що зараз же, мов не своєю силою, обривається. Мартіан, почувши голоси, насторожився, виглянув з табліну, пішов до брами повз міма, нахиленого над клепсидрою, і відсунув у брамі кватирку.

Мартіан (глянувши в кватирку