Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

у Середньовіччі або в часи воєн Наполеона, а лише у 1953 році. До того ж десь у середині 70-х спір на якусь мить спалахнув знову. Чи є такі спори відбитком ворожнечі між двома країнами, яка не минає? Ні, вони відбивають лише наполегливе бажання відстоювати власні інтереси і наполегливість у пошуках компромісу. Шлях до розуміння, що альтернативи компромісу не існує, був у Європі дуже довгим. На щастя, нам немає потреби проходити знову весь цей шлях. І Україна, і Росія, схоже на те, здібні учні (або точніше — учениці?).

Чи хочу я цим сказати, що насправді все чудово й анітрохи не важко? Ні, я хочу сказати інше. А саме, що головні наші ускладнення, пов’язані з Росією, знаходяться зовсім не там, де їх звичайно бачать українські ЗМІ.

Серед наших проблем є одна, що вирішується досить важко. Перш ніж мої співвітчизники зможуть спокійно сказати собі, що вона вже вирішена, пройдуть десятиліття. Це не російсько-українська проблема, це проблема українська, але вона тісно пов’язана з Росією.

Мова йде про нашу самоідентифікацію та нашу психологію. Політологи та соціологи України згодні з тим, що процеси консолідації української нації ще далекі від завершення. Ми й досі не збагнули остаточно, хто ж ми такі. Одну з найважливіших складових української ідентичності саме й містить формула «Україна — не Росія». Було б зайвим проголошувати, наприклад, що Україна — не Туреччина, це й так зрозуміло. Але після того, як ми з Росією третину тисячоліття прожили під спільним державним дахом — під російським дахом! — самоототожнювання українців у незалежній Україні, що відроджується, просто неможливе без чіткої інвентарізації в головах і душах: це — Україна, а це — Росія.

Серед моїх співвітчизників є люди, для яких національна ідентичність України зводиться до гасла: «аби все було не так, як у москалів». Це хибний і безплідний шлях. Носії таких ідей не помічають, що впадають у психологічну залежність саме від тих, від кого так пристрасно мріють віддалитися, бо перетворюють «москалів» у свою основну відправну точку. Добре усвідомлюю, що теж ризикую отримати подібний докір, тим більш рішуче підкреслюю, що обстоюю органічний шлях України до себе самої. Моя книга — і про це також.

Згадаймо: коли Росія стала імперією? Російський цар виголосив себе імператором після успішного завершення Північної війни та Ніштадського миру 1721 року. Таке підвищення статусу Російської держави як правило пов’язують з тим, що вона закріпилася на Балтійському морі від Виборгу до Риги. Але при тому забувають про український фактор. Формально Лівобережна Україна знаходилася «под высокой рукой» московського царя з 1654 року. Протягом кількох наступних десятиліть подальша доля цього протекторату бачилась досить-таки нетривкою — згадаймо хоча б походи Дорошенка, події Руїни, гетьманств Виговського, Брюховецького, Многогрішного, а здебільше — Мазепи. Лише після Полтавської битви Лівобережна Україна була досить міцно включена до складу Росії, що не менше тріумфу у Європі дозволило Росії відчути себе імперією.

Так-так, треба ясно усвідомлювати, що без участі України Росія не стала б тим, чим врешті стала, це була б зовсім інша країна. Без українського втручання іншою була б російська історія і, що важливіше, іншою була б російська культура. Навіть російська мова була б значно іншою.

Можна поставити питання ширше — без української участі іншою була б вся сучасна «русская (российская) цивилизация». Я досить добре обізнаний з воєнною складовою сучасної російської цивілізації. Можу свідчити, що ця частина, безсумнівно, була б іншою аби не дійсно могутня українська участь з кінця XVII століття. Відправний момент — спільне здобуття Азова у 1696 році. Разом з Україною Росія стала великою державою, і, як пише канадсько-український історик Орест Субтельний, «з цією державою віднині [тобто починаючи з 1654 року. — Л. К.] у всьому доброму і у всьому поганому буде нерозривно пов’язана доля України». Аж на третину тисячоліття.

Чи було б можливим все це, якби Україна була російською колонією? Якби українці усвідомлювали свій статус як колоніальний, а росіяни — як колонізаторський? Ніколи в житті! Ані матрос Кошка, герой оборони Севастополя, ані винахідник Кондратюк, що заклав основи теорії космічних польотів, ніколи не вважали, що служать іноземній державі.

«Україну не можна назвати колонією Росії, хіба що цей вираз буде вживатися в якомусь поетичному значенні слова», — говорить наш знаменитий вчений Мирослав Попович (я в захопленні від цієї мудрої людини давно, ще з часів його теледебатів з Л. М. Кравчуком у 1989 році), і я повністю згоден з цим твердженням.

СРСР утворився у 1922 році, участь більшовицької України в цьому процесі була вирішальною. Хто тоді разом з РРФСР утворив Союз? Україна, Білорусія та Закавказська Федерація (ЗРФСР). Білоруська РСР на момент її входження до СРСР складалась лише з шости повітів колишньої Мінської губернії, а кількість мешканців у ній була відповідною. Невеликою за кількістю населення була також і ЗРФСР. Сьогодні тільки у нас на Донеччині живе стільки ж людей, скільки було у ЗРФСР у 1922 році, і значно більше, ніж було їх тоді у Білорусії. Без участі України СРСР виглядав би на момент свого утворення безглуздо асиметричним, просто смішним. Втім, він у такому складі просто не був би утворений. Лише Україна надала Союзу вигляду логічного утворення.

Україні належить вирішальна роль і при демонтажі СРСР у 1991 році. Аж ніяк не республіки Прибалтики подали сигнал до виключення з Союзу для інших — на «прибалтів» і без того дивились як на відкраяну скибу. Відомі слова Горбачова: «Я не мислю себе СССР без Украины», не були просто фразою. Він як у воду дивився: СРСР доконав саме Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. А вже наступного дня, 25 серпня, по нашому, як-то кажуть, гарячому сліду, проголосила свою незалежність Білорусія, 27 серпня — Молдавія, 30 серпня — Азербайджан, 31 серпня — Киргизія та Узбекистан.

На сторінках цієї книги ви знайдете й заперечення, звернені до тих, хто цікавиться часом перебування України у складі Російської імперії та СРСР лише з точки зору боротьби за національне визволення. Україна жила без перерв. Якби її народ на своїй землі існував так сумно, безрадісно, повсякчас тужачи, як це подекуди описують, та тільки те й робив, що страждав, він не створив би тих пісень, тих мелодій, тієї поезії та життєстверджуючих зразків гумору, які так вчаровують нас сьогодні. Вважаю абсолютно неприпустимою саму думку про те, що наше майбутнє може базуватися на повному розриві з недавнім минулим. Для нової