Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

людей, більшість повітових центрів належала до «малих міст». 1897 року із 120 міст (по яких є дані) у 75 переважали українці, у т. ч. у 5 з 12 «міст-сіл», 7 з 23 «середніх» та у 63 з 85 малих міст. Кількісно українці домінували в усіх типах міст лише Харківської та Полтавської губерній та в малих та середніх містах Чернігівської; у середніх за розмірами містах Катеринославщини і Херсонщини та в усіх містах материкової Таврії – росіяни; у малих та середніх містах Поділля й Волині, а також у середніх містах Київщини – євреї. При цьому українці у більшості своїй були мешканцями провінційних повітових центрів, серед євреїв, поляків та росіян відсоток письменних був вищим, ніж серед українців». Висновки: «українці були найменш урбанізованою національною групою, віддавши в цьому відчутну перевагу єврейському та російському населенню»; «для діячів Української революції місто a priori було несприятливим середовищем для національно-визвольних змагань українців». І взагалі: «українці мали найнижчий рівень урбанізованості та присутності у мобілізаційно потужніших типах міських поселень, а звідси, й несприятливі позиції для конкуренції з іншими національними групами у містах».[19]

Міста Півдня

Після окупації правобережних подніпровських земель імперський російський уряд зіткнувся з проблемою уніфікації управління містами, розташованими на цих територіях. Унаслідок зрозумілих причин царська адміністрація не могла одним рухом позбавити правобережні міста та містечка їх самоуправління: ідея його занадто міцно впродовж попередніх століть укоренилася у свідомості людей. Отож, лівобережні міста мусили управлятися хоч в якийсь подібний спосіб. Власне так і сталося: уже наприкінці століття було введено в дію «Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії» (1785), яку згодом доповнили «Міське положення» 1863 р. (для Одеси) та «Міське положення» 1870 р. Розробники останнього документа, який визначив головні принципи функціонування міського громадського самоврядування, проігнорували надбання місцевої теоретико-правової думки, а 1892 р. взагалі обмежили «основну масу міського населення у виборчому праві…».[20]

Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»

В адміністративному відношенні «українські «етнографічні» землі» лише за 200 років пережили декілька «уніфікаційних» хвиль. 1708 р. в Романовській імперії було запроваджено новий адміністративний устрій: державу поділили на 8 губерній, у т. ч. Київську, основними містами в якій тоді були власне Київ, а також Ніжин, Переяслав та Чернігів. Від 1775 р. губернії управлялись на підставі єдиного документа – «Установлення про губернії», яким також було визначено і кількісний склад цих адміністративно-територіальних одниць – 50. 1796 р. землі на лівому березі Дніпра об’єднали в Малоросійську губернію, на території Слобожанщини створили губернію Слобідсько-Українську, з південних земель та Криму сформували Новоросійську губернію. За декілька років – у 1802 р. – Малоросійську губернію розділили на Чернігівську та Полтавську, а Новоросійську – відповідно на Катеринославську, Миколаївську (згодом перейменовану на Херсонську) і Таврійську.

Правобережні території, які опинилися під романовською рукою після поділів Польщі та серії російсько-турецьких воєн, до 1917 р. пережили три «хвилі» адміністративного переформатування – відповідно в 1796 р., у 1802 р. та в 1835 р. За Миколи I, а саме у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську, а з коронних земель Брацлавського, Київського та Подільського воєводств створили відповідно Волинську, Київську та Подільську губернії.[21]

Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]

«Етнографічні «українські» землі» у складі Австро-Угорської імперії

Галичина

Розтин державного польського тіла поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією наприкінці XVIII ст., який, за влучним висловом Н. Дейвіса, був, «безперечно одним з найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.»[23], мав своїм наслідком розділення русинів по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романових. Правові системи цих держав, як справедливо зауважив В. Єрмолаєв, мали різне походження і мали більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей.[24]

«Частка здобичі від першого поділу Польщі була названа за колишнім руським Галицько-Володимирським князівством «Королівство Галичини і Лондомерії» із столицею у Львові, яке сягало від східних кордонів Сілезії по річку Буг, із польським населенням на Заході і русинським – на Сході…»[25]. Даний пасаж лише констатує невідрубаний історичний факт – Галичина як така складається принаймні з двох частин – Східної, заселеної з давніх-давен русинами, – тепер це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області України. Інша Галичина – Західна, яку складають Жешувське та більша частина Краківського воєводств Польської Республіки; тут чисельна перевага завжди була на польському боці.

Ця очевидна для будь-якого дослідника констатація, тим не менше, не є самозрозумілою для сучасних українських дослідників. Ось, наприклад, характерний пасаж: «Галичина – це споконвічна українська земля. УIX cт. Галичина повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В XII—XIV ст. ці землі входили до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової могутності руських (підкреслено нами. – Д.Я.) земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща у 1349 р. загарбала Галичину і володіла нею до 1772 р.»[26]. Як бачимо, ця група дослідників уникає прямої відповіді на пряме запитання: хто, власне, жив на цій землі: неіснуючі аж до ХХ ст. українці? русини? поляки? які ще народи «замешкали» на цих територіях?

Ще одна «констатація» із цитованої розвідки – про «довготривалу роз’єднаність західноукраїнських земель із східноукраїнськими землями і перебування під владою загарбницьких іноземних держав»[27]. Необхідно зауважити, що з даного контексту неможливо зрозуміти, ані ким і коли були «роз’єднані» «західно»– та «східноукраїнські» землі, ані де, коли і ким вони були об’єднані, ані хто, коли і як надовго їх окупував?

Сказати можна було і потрібно простіше. 1340 р. останній галицько-волинський володар з дому Рюриків – Юрій II був отруєний людьми зі свого оточення. Залишившись без законного володаря, одна частина королівства – Волинь – визнала владу сина князя Гедиміна Любарта-Дмитра. Галичиною, натомість, намагалися керувати бояри,