Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

Сучасний стан розуміння, бачення, тлумачення фактично всього комплексу проблем вітчизняної історії періоду 1917—1920 рр., на нашу думку, найкраще репрезентує фундаментальна колективна монографія «Україна: політична історія…»[13], підготовлена та видана заходами науковців Інституту історії України НАН України та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса. Серед авторів – провідні вчені країни, в тому числі п’ять академіків, два члени-кореспонденти та принаймні десять докторів наук, зокрема такі знані в експертному середовищі фахівці, як В. Верстюк, Ю. Левенець, Р. Пиріг, О. Рубльов, В. Солдатенко. Розділ «Вітер революції» можна, без сумніву, назвати своєрідним систематизованим підсумком двадцятирічних досліджень, проваджених багатьма вітчизняними науковцями, який презентує – з огляду на склад авторів та видавництво – практично всі сучасні «офіційно-академічні» оцінки тієї доби.

За оціночним судженням автора даної розвідки, більшість положень, представлених у згаданому розділі (крім параграфів, присвячених Українській Державі та Західно-Українській Народній Республіці), обіперті головно на видані документальні масиви, архівні документи, роботи В. Леніна та Й. Сталіна, міфи, витворені на еміграції націонал-соціалістичними вождями УЦР/УНР/Директорії УНР, а також на деякі вторинні за значенням розвідки комуністичної доби. Згадані положення практично ігнорують основні досягнення вітчизняних суспільствознавців, насамперед підготовлених упродовж останніх десяти років, повторюють засмальцьовані, позичені з другорядних розвідок діаспорного походження концепції української національної революції, яка включає в себе: 1) «українське національне відродження і запровадження української державності» і 2) «соціальні перетворення на користь української людності».

При ознайомленні з пропонованими текстами в академічній роботі «Україна: політична історія…», які буцімто покликані підбити підсумки двадцятирічних досліджень, складається враження, що принаймні деякі автори зовсім не знайомі з результатами сучасних розвідок (оскільки виходять з апріорного положення про те, що на початок 1917 р. Україна існувала як історичне, геополітичне абощо поняття так само, як Польща або, скажімо, Фінляндія). Друге, що відразу впадає в очі, – події, які відбувалися на території сучасної України і є предметом дослідження, «вписані», та й то побіжно, в контекст Першої світової війни, але як такі відбуваються поза контекстом загальноєвропейським, у такому собі правовому, геополітичному, культурному й просто політичному вакуумі, нібито самі по собі. Ще одне наше спостереження полягає в тому, що деякі автори так і не змогли розібратися з дефініціями, які широко – і, як правило, в різних значеннях – вживаються в тексті.

Але це не треба ставити авторам монографії на карб. Адже колективний розум радянських істориків під проводом ленінського Центрального комітету ВКП(б) – КПРС та спочилого в Бозі академіка І. І. Мінца за півстоліття витворив залізобетонну дефініцію «Великий Жовтень та громадянська війна на Україні», найменше відхилення від якої каралося партійно-радянським аутодафе. Після 1991 р. незалежна Україна, очевидно, тим наробком користуватися не могла – колективний державницький погляд звернувся до текстів діаспорних фахівців, з деяких і пішли ці всі терміни, як-от «Українська революція», «Українська національно-демократична революція», «період національно-визвольних змагань», «визвольні змагання українського народу за державність», «національно-демократична революція» абощо. З хронологічними рамками також не склалося: в одних випадках говорять про 1917—1920 рр., в інших – 1917—1921 рр. У межах даної роботи ми будемо користуватися дефініцією «період творення національно-соціалістичної Української держави в умовах військової поразки та державно-політичного розпаду Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій, громадянської війни та встановлення однопартійного тоталітарного режиму», нижньою хронологічною межею якого є 2 березня 1917 р. (якщо зовсім точно – 23 год. 40 хв., коли імператор Микола II підписав документ про зречення), а верхньою – ніч проти 21 листопада 1920 р., коли останні загони Дієвої армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані на території Польської Республіки.

Автор першого розділу цитованої фундаментальної монографії, член-кореспондент НАНУ Ю. Левенець, справедливо наголошує: для розуміння впливу М. Грушевського на сучасний йому політичний процес необхідно проаналізувати ключові для політичних поглядів голови УЦР терміни «нарід», «держава», «герой в історії». «Справа в тому, – слушно зауважує Ю. Левенець, – що ці терміни взяті з різних систем, які в основному неспівмірні. «Нарід» у Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, а його «держава» – це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманов а. <…> При цьому, вказує далі Ю. Левенець, – «нарід» не є ясною, чітко визначеною дефініцією, а ідея «селянськості» України, як одинокого (підкреслено нами. – Д. Я.) носія ідеї «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнім, а також за М. Костомаровим, майбутній лідер «Української революції» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, ніж позитивним фактором», а його, Грушевського, ідея автономії спиралася на етнічний принцип, а не на принципи історико-економічного регіоналізму (що його сповідував Драгоманов)[14]. Неявно висновки, які випливають із цитованої тези, узгоджуються з системотвірним висновком іншого дослідника: «для сучасного етапу розвитку української історичної науки продовжує бути актуальним переосмислення історичних концепцій таких велетнів наукового знання і національного духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»[15]. Це, в свою чергу, підкреслює справедливість оцінок польських колег, які ще на початку 20-х років XX ст. вказували на очевидні системні огріхи в історичній концепції Грушевського: «недоречність уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів, <…> надмір негативізму в оцінці польсько-українських стосунків, героїзація козаччини тощо».[16]

Ці та інші твердження М. Грушевського, сформульовані на підставі відомих на той час фактів, попри запровадження у науковий обіг принципово нових інформаційних обсягів, до сьогодні живуть і квітнуть у вітчизняному суспільствознавстві, відкидаючи, ігноруючи тисячолітній інтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституційні ідеї в класичному розумінні фактично присутні в українській політичній та правовій думці, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослідження розпочинає відлік національного конституціоналізму зі Зборівської угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституції відносно прав та вольностей Війська Запорізького» 1710 р. (т. зв. конституції П. Орлика, яку мовляв, треба вважати «першим конституційним актом в Україні») та інших «своєрідних актів передконституційного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби ніхто ніколи і не чув і не знав про існування «Руської правди» або, скажімо, Статутів Великого князівства Литовського та інших законодавчих корпусів, які впродовж століть регулювали повсякденне життя нашого народу. Як ми покажемо нижче, саме ці (але не тільки) міфологеми, впроваджені М. Грушевським та його послідовниками, завели їх до політичної могили, а омріяну ними «Україну» до того місця, в якому вона перебуває на початку III тисячоліття.

Сучасний стан української історичної науки, на наше глибоке переконання, потребує переосмислення не тільки наукової (та/ або політичної) спадщини «загальновизнаного лідера