Барбара Космовська - Буба : мертвий сезон

почав було дід. — Я лише хотів сказати, що ти не відчувала б там значної вікової різниці, — продовжував він поглиблювати материн розпач.

Дід зник так само таємничо, як і з’явився, а батьки зовсім забули про Бубу, яка й досі сподівалася, що з нею хочуть поговорити. Проте після дідових натяків стосовно віку мама виглядала, наче поранена лебідка, а тато завзято повертав її до тями. Треба сказати, досить успішно.

— Така в тебе апетитненька ямочка на мордочці, крихітко, — мовив він, помовчавши.

— Ну, не знаю, — мамин голос усе ще тремтів від свіжої образи. — Мабуть, я трохи погладшала? — занепокоєно спитала вона, глянувши на свої округлі стегна.

— Хіба що трішечки. Ледь помітно, саме так, як я люблю. — муркотів батько.

— Але Ганка Фарисяк, знаєш, та, що пише репортажі, виглядає в порівнянні зі мною, наче сарделька поруч із мисливською ковбаскою…

— Авжеж, моя ковбаско, — зітхнув тато, глянувши на її корсетик.

І це був найвідповідніший для Буби момент, аби непомітно вислизнути з вітальні.

ЗРАЗИ В ЦИРКУ

Буба йшла до школи, як на страту. Батьки, у яких перше вересня асоціювалося виключно з початком Другої світової війни, провели її здивованими поглядами.

Дівчина почувалася покинутою й самотньою. На додачу ще й наштовхнулася на Йольку, котра, як і вона сама, спізнювалася.

Нічого собі початок року, — подумала Буба.

Йолька вискочила на шкільному паркінгу з якогось неймовірного автомобіля, пофарбованого, безсумнівно, під колір її чудового костюмчика.

Побачивши молодика, який відчинив перед Йолькою двері авто, Буба зітхнула з ледь помітною заздрістю. Він теж мав такий вигляд, ніби його самого спеціально підібрали до лискучого капота. Волосся незнайомця сяяло під сонцем, як золото.

— Агов! — Йолька помахала рукою в Бубин бік, а потужна механічна потвора рвонула з місця.

— Привіт, — озвалася Буба замогильним тоном, думаючи про Мілоша, який уже навіть дверей класу перед нею не відчинить.

— Бачила Ксавера? — зашепотіла Йолька, хоча від того залишився хіба що сморід вихлопних газів. Та Бубу не дивувало шепотіння Йольки, котра обожнювала різні таємниці. Найкраще чужі.

— Хіба краєм ока, — чесно зізналася Буба, і Йолька спохмурніла. Бо якщо лише краєм ока, то Буба не встигла належно захопитися.

— А тачку бачила? — з надією допитувалася подруга.

— Теж не дуже, бо зашвидко зникла…

— Справді, шалено швидка, — погодилася Йолька, роздумуючи, вада це, а чи перевага дива техніки. — Ксавер — директор, — на її обличчі знову засяяла усмішка. — Під ним двадцятеро людей.

— Під ним?

— Так кажуть, — відрізала Йолька. — Такий собі, розумієш, бізнесовий сленг, — додала вона замріяно.

Буба йшла пригнічена. И зовсім не радувало, що подружка має хлопця директора. Дядько чи тато на такій посаді — це ще нормально, — думала Буба, скоса позираючи на Йольку, — але щоб хлопець — якось воно не дуже пасує до шкільного рюкзака й пенала із брелочком W.I.T.C.H.

— Найгірше те, — і Йолька безпорадно глянула на подругу, — що тепер доведеться порвати із Пшемеком, ну, знаєш, з яким…

Увесь Бубин клас знав, з яким. Пшемо Бокс під’їжджав до школи на кожній великій перерві. Щоправда, він поки не був найвідомішим боксером у поблизькому клубі «Кулак», але в спортивних газетах уже з’явилися три замітки, присвячені його нахабному стилеві ведення поєдинків. Бубині однокласники дивилися на Пшемо Бокса з неймовірним захватом, а дехто навіть устиг організувати собі автографи на футболках. Йолька брала за це по десять злотих, і невдовзі півшколи ходило на фізкультуру до Шварценеґґера з карлючками на спині.

— А ти не боїшся, — Буба перелякано глянула на Йольку, — що твій Пшемо поставить професійний автограф на панові директорові?

— На Ксаверові? — слово «пан» Йолька проігнорувала. — Трохи боюся, — у її очах промайнуло щастя. — А нещодавно я бачила в кіно, як двоє класних чуваків змагалися за жінку. І не встигла я їй позаздрити, як сама опинилася в такій ситуації.

— Уже? — вразилася Буба.

— Пшемо ще нічого не знає, — зітхнула Йолька, — але ж не можу я зустрічатися з обома… Певне, ти не дуже доганяєш, про що я, — щасливиця жалісливо глянула на подругу, — бо залишилася сама як палець.

— Справді. Не доганяю, — погодилася Буба й полегшено зітхнула, відчиняючи двері класу.

Пошукала поглядом Агату, але на її місці сидів якийсь непоказний хлопчина. На щастя, Мілоша теж не було.

Певне, прийде до школи в жовтні. Разом зі студентами, — в’їдливо подумала вона, сідаючи за останню парту.

Редбулька зневажливо відреагувала на їхнє запізнення. Вчителька саме представила класу новенького, який на перший погляд складався із самих веснянок.

— Вашого нового товариша звуть Сташек. Поставтеся до нього доброзичливо, — звично наказала вона. — О! Як добре, що ви нарешті згадали про школу! — Учителька промовисто глянула на годинник. — Щоправда, ваша відсутність аж ніяк не позначилася на середньому розумовому рівні класу, проте зараз виразно підвищився рівень естетики. Особливо завдяки панні Йоланті.

Йолька посміхнулася, дякуючи Редбульці за комплімент, а Буба була переконана, що вже перший Йольчин твір стане для вчительки мітлою, на якій та злетить до вершин критики. Із силою чотирьох відьом із брелочка.

— То ти нічого не чула? — Адась недовірливо глянув на Бубу.

Вони поверталися зі школи тією самою дорогою, якою колись часто гуляли удвох. Зараз теж ішли поряд, але були вже не разом. Проте нині Бубі це анітрохи не заважало.

— Справді нічого? — великі Адасеві кроки завмерли на тротуарі й Буба наздогнала його. — Агата вже місяць, як у тому центрі! Вона сама так вирішила! Кажуть, поліція знайшла в її рюкзаку наркотики. Ну, і ще якісь інші речі. Наче крадені. І всі кажуть, що Агата вирішила краще зголоситися до центру, аніж потрапити до виправної колонії.

Певне, Адась перейняв від Йольки химерну потребу ділитися чужими нещастями, — подумала Буба. Але плітки зробили своє. Вересневе сонце сховалося за дахом спортивного центру, а холодний вітер неприємно війнув Бубі в обличчя.

— Агата не злодійка, — видушила вона, силкуючись говорити спокійно. — І не переказуй злостивих слів різних там «усіх», бо може трапитися, що потім почуватимешся незручно.

Йшли мовчки. Адась був ображений, що Буба відразу викинула його сенсаційні новини до якогось невидимого смітника.

А саму Бубу пригнічувало й сердило те, що Агата нічого їй не розповіла. Не поділилася своїми проблемами. Звісно, що це тобі не пончики, якими дівчата разом ласували на великій перерві. Але друзі можуть разом з’їсти й пуд солі, — сумно думала вона.

— Ну, бувай, — набурмосений Адась зупинився біля переходу для пішоходів. — І коли там що, то я тобі нічого не казав. Агаті може бути прикро, — пожалів він раптом однокласницю, якій щойно перемивав кісточки.

Спершу пліткує, як пані Пенцикова, а