Агата Крісті - Карибська таємниця

обвітреним обличчям чимало. Леді Кароліна Вулф, перша дружина Пітера Вулфа, яка наклала на себе руки? Або Леслі Джеймс — тиха жінка, яка вміла приховувати свої почуття й, продавши свій будинок, подалася у світ, нікому не сказавши, куди вона їде. Полковник Гілінґдон? Тут прямої аналогії в неї нема. Спочатку вона повинна бодай трохи пізнати його. Один із тихих чоловіків із добрими манерами. Ти ніколи не знаєш, що в них на думці. Іноді вони здатні вас здивувати. Вона пам'ятає, як одного дня майор Гарпер тихцем перерізав собі горло. Ніхто ніколи не довідався, навіщо він це зробив. Міс Марпл вважала, що знає це, але цілком певною вона не була ніколи…

Її погляд ковзнув до того столу, за яким сидів містер Рейфаєл. Про нього відомо, що він неймовірно багатий, щороку приїздить до Вест-Індії, що він наполовину паралізований і схожий на покритого зморшками старого хижого птаха. Одяг вільно висів на його всохлому тілі. Йому могло бути сімдесят, вісімдесят або й дев'яносто років. Очі він мав пронизливі й часто бував брутальний, але люди рідко ображалися на нього, почасти тому, що він був дуже багатий, а почасти через його могутню особистість, яка гіпнотизувала й навіювала почуття, що в якомусь розумінні містер Рейфаєл мав право бути брутальним, якщо йому хотілося таким бути.

Поруч нього сиділа його секретарка, місіс Волтерс. У неї було волосся кольору пшениці й приємне обличчя. Містер Рейфаєл часто бував брутальний у стосунку до неї, але вона, схоже, цього ніколи не помічала. То була не улесливість, а радше неуважність. Вона поводилася, як поводиться в лікарні добре тренована медсестра. А може, подумала міс Марпл, вона колись і працювала медсестрою.

Високий і вродливий молодик, у білому піджаку, підійшов і став за стільцем містера Рейфаєла. Старий подивився на нього, кивнув головою, а потім рукою показав йому на стілець. Молодик сів.

— А це містер Джексон, думаю, — мовила міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Його слуга й масажист.

Вона приділила й містерові Джексону певну частку своєї уваги.

II

У барі Молі Кендел потяглася всім тілом і скинула свої черевики на високих підборах. Тім увійшов із тераси й приєднався до неї. На мить вони залишилися в барі самі.

— Стомилася, люба? — запитав він.

— Та трохи. Сьогодні мене непокоїть біль у ногах.

— Це не забагато для тебе? Стільки роботи. І роботи нелегкої. — Він подивився на неї з тривогою в погляді.

Вона засміялася.

— Ох, Тіме, не кажи дурниць. Мені тут дуже подобається. Тут чудово. Я завжди мріяла про щось подібне, й ось моя мрія стала реальністю.

— Тут і справді чудово — якщо ти приїхав сюди відпочити. Але для власників готелю це тяжка робота.

— Але ж нічого задарма не дістається, — резонно зауважила Молі.

Тім Кендел спохмурнів.

— Ти гадаєш, у нас усе гаразд? Ми працюємо успішно? Нам є чим похвалитися?

— Звичайно, є.

— А ти не думаєш, що люди кажуть: «При Сендерсонах тут було набагато краще»?

— Звичайно, хто-небудь неодмінно так скаже. Але це будуть ті, кого дратують будь-які переміни. Я переконана, що в нас усе виходить набагато ліпше, ніж у них. У нас усе ефектніше й привабливіше. Ти зачаровуєш старушенцій і вмієш створити враження, ніби готовий кохатися з тими, кому вже стукнуло сорок або п'ятдесят і вони втратили всяку надію, а я пускаю бісики старим джентльменам, примушую їх почуватися, як ото собак, що їх привели на злучку, і виступаю в ролі ніжної доньки перед сентиментальними стариганами, яким би хотілося її мати. О, в нас усе виходить пречудово.

Похмурий вираз зійшов з обличчя Тіма.

— Це добре, що ти так думаєш. А я боюся. Ми пішли на великий ризик заради цього. Я покинув свою роботу…

— І правильно зробив, — швидко втрутилася Молі. — Вона руйнувала твою душу.

Він засміявся й поцілував її в кінчик носа.

— Ти з цим покінчив, — повторила вона. — Чому ти весь час стурбований?

— Така, либонь, у мене вдача. Я завжди думаю — а раптом щось станеться.

— Що тут може статися?

— О, я не знаю. Хтось може втопитися.

— Тільки не тут. Це один із найбезпечніших пляжів. І ми маємо того здоровенного шведа, який пильно охороняє його.

— Звісно, я базікаю нісенітницю, — сказав Тім Кендел. Він завагався, а тоді запитав:

— Тебе більше не тривожать сни?

— Ет, пусте, — сказала Молі і засміялася.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

СМЕРТЬ У ГОТЕЛІ

Міс Марпл принесли сніданок у ліжко, як звичайно. Чай, варене яйце та скибочки фруктів.

Фрукти, які росли на цьому острові, не вельми смакували міс Марпл. Вона з превеликим задоволенням з'їла б яблуко — але про яблука тут, схоже, ніхто ніколи не чув.

Проживши тут майже тиждень, міс Марпл вилікувалася від звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова — гарна. Жодних цікавих перемін.

— Тут немає місця для розмаїтої погоди англійського дня, — пробурмотіла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу.

Сюди налітали, звісно, урагани, проте урагани міс Марпл вважала не погодою, а чимось більш подібним до Божої кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не більш як п'ять хвилин і раптово припинялася. Усе й усі промокали вщент, проте через п'ять хвилин усе знову було сухим.

Чорношкіра дівчина з Вест-Індії всміхнулася і сказала: «Доброго ранку», поставивши тацю на коліна міс Марпл і сяйнувши чудовими білими зубами. Надзвичайно милі дівчата, і можна тільки пошкодувати, що вони не мають ніякого бажання одружуватися. Це дуже непокоїло каноніка Прескота. Хрестин багато, казав він, а вінчання — жодного.

Міс Марпл з'їла сніданок і спланувала, як вона проведе сьогоднішній день. Власне, тут не було чого планувати Вона підведеться з ліжка, рухаючись повільно, щоб відразу не перевтомитися, бо сьогодні жарко, а її пальці не ворушаться так легко, як ворушилися колись. Потім відпочине хвилин із десять або десь так, візьме своє плетиво й повільно рушить до готелю, міркуючи, де їй прилаштуватися. На терасі, яка виходить до моря? Чи піти на пляж, де вона зможе вмоститися й спостерігати, як купаються дорослі та діти? Зазвичай вона віддавала перевагу другому варіанту. Після пообіднього відпочинку вона зможе прогулятися. Власне — яка різниця?

Сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від інших, подумала вона.

А проте її сподівання не справдилися.

Міс Марпл стала виконувати свою програму, як собі спланувала, і повільно йшла стежкою до готелю, коли їй зустрілася Молі Кендел. Уперше на обличчі цієї