Агата Крісті - Оголошено вбивство

— Авжеж, Міці, у чому річ?

Іноді їй здавалося, що ліпше б вона сама робила всю домашню роботу й готувала на кухні, аніж терпіти постійні нервові зриви жінки-біженки, яку вона найняла.

— Я сказати вам відразу — адже так у вас заведено чи ні? Я вас попереджати, що йти від вас — і негайно!

— З якої причини? Хтось тебе образив?

— Так, я ображений! — вигукнула Міці з драматичним трагізмом у голосі. — Я не хочу бути мертвий. Навіть тут, у Європі, я змушений утікати. Моя родина всі мертвий — усі вони вбитий — мій мати, мій малий брат, мій любий малий небога — усі вони вбитий. Але я втікати — я ховатися. Я втікати до Англії. Я працювати. Я робити те, чого ніколи не робила б на моя батьківщина. Я…

— Знаю, — сердито відказала міс Блеклок. Вона вже багато разів чула цей приспів, що був постійно на устах Міці. — Але чому ти хочеш піти від мене тепер?

— Бо вони знову прийти і вбити мене.

— Хто?

— Мій вороги. Нацисти. А може, тепер це більшовики. Вони знайти, що я тут. Вони хотіти вбити мене. Я прочитати про це в газеті.

— Ти маєш на увазі нашу «Газету»?

— Ось тут про це написано, ось тут. — Міці показала «Газету», яку досі тримала за спиною. — Ось бачите, тут написано «вбивство». У «Літл-Педоксі». Це ж тут, хіба ні? Сьогодні ввечері, о пів на сьому. Ой! Я не хотіти, щоб мене вбивати, ні, я не хотіти.

— Але чому ти думаєш, що оголошення стосується тебе? Ми переконані, що це жарт.

— Жарт? Убивати людина — не жарт.

— Ні, звичайно, ні. Але ж, моя люба дитино, якби хтось хотів тебе вбити, він не став би повідомляти про це в газеті, хіба не так?

— Ви думати, не став би? — Міці дещо розгубилася. — То ви думати, вони не мати наміру вбивати? А може, вони хотіти вбити вас, міс Блеклок?

— Не думаю, щоб комусь закортіло вбити мене, — безтурботно відказала міс Блеклок. — А крім того, Міці, я не бачу, навіщо комусь знадобилося вбити тебе. Зрештою, з якої причини тебе вбивати?

— Бо вони лихий люди… Дуже поганий люди. Я вже вам розповідати, що мій матір, мій маленького брата, мій така люба небога…

— Так, так, — погодилася міс Блеклок, вправно зупинивши потік слів, що лився з уст її хатньої робітниці. — Але я справді не можу повірити, що хтось хоче вбити, Міці, саме тебе. Звісно, якщо ти твердо вирішила мене покинути й прийшла про це попередити, то я не можу зупинити тебе. А проте ти вчиниш велику дурницю, якщо підеш від мене.

І вона твердим голосом додала, скориставшись із миттєвої розгубленості Міці:

— Будь ласка, приготуй на обід м'ясо, яке надіслав різник. Воно здалося мені надто жорстким.

— Я зготувати з нього гуляш, за особливим рецептом.

— Гаразд, нехай буде гуляш. І я думаю, що з того дуже твердого сиру, який ми маємо, можна буде зробити сирну соломку. Я думаю, сьогодні ввечері до нас прийде чимало гостей, які захочуть чогось випити.

— Сьогодні ввечері? Коли саме сьогодні ввечері?

— О пів на сьому.

— Але ж це той час, про який говориться в газеті. То чого вони прийти саме тоді? Чого вони прийти?

— Вони прийдуть на похорон, — сказала міс Блеклок, підморгуючи. — Отже, до роботи, Міці, я не маю часу базікати з тобою. Зачини за собою двері, — твердим голосом додала вона.

А коли двері зачинилися за розгубленою Міці, вона сказала:

— Принаймні цю дівчину вдалося на певний час заспокоїти.

— Ти така практична, Леті, — промовила міс Баннер зі щирим захватом у голосі.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

О ПІВ НА СЬОМУ ВЕЧОРА

І

— Ну, здається, все готове, — сказала міс Блеклок.

Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.

«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.

— Ви увімкнули центральне опалення? — запитав Патрик.

Міс Блеклок кивнула головою.

— Останніми днями стояв густий туман, і повітря було надто вологим. У всьому домі панувала вогкість і холоднеча. Тож я наказала Івенсу, щоб він розпалив вогонь під котлом, перед тим як піти.

— І вам було не шкода спалювати дорогоцінний кокс? — запитав Патрик з іронією в голосі.

— Кокс і справді дорогоцінний, ти маєш слушність. Але якби в нас його не було, то довелося б спалювати ще дорогоцінніше вугілля. Ти ж бо знаєш, що Паливне Відомство не дає нам навіть тієї невеликої кількості, яку ми маємо одержувати щотижня — якщо ми не доведемо, що в нас немає інших засобів готувати їжу.

— Наскільки мені відомо, раніше були гори коксу й вугілля, і кожен міг купувати його без будь-яких обмежень? — запитала Джулія з цікавістю дитини, яка розпитує про чужу й далеку країну.

— Атож, і кокс, і вугілля були дуже дешеві.

— І кожен міг прийти й купити його, скільки хотів, не заповнюючи жодних паперів? Вугілля й коксу було тоді цілком достатньо для всіх?

— Усяких різновидів та якості — і не доводилося купувати ту суміш зі сміттям і камінням, яку ми мусимо купувати тепер.

— Певно, то був чудовий світ, — сказала Джулія із заздрісною тугою в голосі.

Міс Блеклок усміхнулася.

— Озираючись назад, я, безперечно, думаю саме так. Але я вже стара жінка. Цілком природно, що мені подобається мій час. Але ви, молодь, не повинні так думати.

— Мені не треба було б тоді працювати, — сказала Джулія. — Я могла б залишатися вдома й доглядати квіти та писати багато-багато листів… Чому люди тоді писали так багато листів і кому вони були адресовані?

— Усім тим, із ким ти сьогодні розмовляєш по телефону, — сказала міс Блеклок,