Агата Крісті - Вбивство у Східному Експресі

той час як Пуаро пішов до себе. За два купе від свого літня американка, місіс Хаббард, спілкувалася з шведкою із вівцеподібним обличчям. У руках вона тримала стиснутий журнал.

— Ні, візьміть, люба, — сказала вона. — У мене є багато іншого для читання. Який жахливий холод! — Вона дружньо кивнула в напрямку Пуаро.

— Ви така люб’язна, — відповіла шведка.

— Будь ласка. Сподіваюся, що ви будете міцно спати і ваше самопочуття вранці буде значно кращим.

— Це все від холоду. Я собі зробила чашку чаю.

— У вас є аспірин? Справді? У мене є чимало. Добре, на добраніч, люба.

Після того, як інша жінка пішла, вона повернулася до Пуаро.

— Бідолашна шведка. Як я зрозуміла, вона місіонерка. Учителька. Прекрасна жіночка, але не дуже добре говорить англійською. Їй було дуже цікаво слухати про мою дочку.

Пуаро знав про доньку місіс Хаббард усе. Усі, хто розумів англійську, знав, що вона з чоловіком були в штаті великого американського коледжу в Сирії, що це перша подорож місіс Хаббард на схід і що турецькі залізниці такі погані.

Наступні за ними відчинилися і з них вийшов худий блідий лакей. Пуаро помітив всередині містера Ретчетта, що сидів на ліжку. Він теж помітив його і обличчя його стало значно злішим. Лакей зачинив двері.

Місіс Хаббард звернулася до Пуаро:

— Я страшенно його боюся! Не камердинера, іншого. Його господаря! Справді боюся. Щось із ним не те. Моя донька каже, що я маю прекрасну інтуїцію. «Коли мама про щось здогадується, вона неодмінно права», — вона каже. У мене є щодо нього передчуття. Він у наступному купе і мені це не подобається. Я закрила двері, що сполучають наші купе минулої ночі. Я чула, як він смикав за клямку. І знаєте, я аж ніяк не здивуюся, якщо він виявиться вбивцею або грабіжником, про яких я читала. Можливо, я виглядаю дещо дивною, але так і є. Моя дочка казала, що це буде легка подорож, але я щось від неї не в захваті. У мене таке відчуття, що може трапитися будь-що. І як цей молодик працює його секретарем, не уявляю.

У коридорі з’явилися Мак-Квінн та полковник Арбетнот.

— Ходімо до мого купе, — промовив Мак-Квінн. — Ще далеко до півночі. Я хочу дізнатися про вашу службу в Індії.

Обоє чоловіків пішли далі до купе Мак-Квінна.

Місіс Хаббард побажала доброї ночі Пуаро.

«Я піду до себе та трохи почитаю», — сказала вона. — «На добраніч».

— Добраніч, мадам.

Пуаро увійшов у своє купе, яке було наступним після купе Ретчетта. Роздягнувшись, він ліг на ліжко, десь півгодини почитав і вимкнув світло.

Прокинувся він за декілька годин. Він прокинувся від якогось звуку — голосного крику, наче вереску, який був прикритий рукою. У цей час пролунав дзвінок.

Пуаро встав і увімкнув світло. Він помітив, що потяг стоїть — напевне, на станції.

Цей крик його збентежив. Він зрозумів, що звук лунав із купе Ретчетта — наступного купе. Відкривши двері, він побачив, як провідник поспішав коридором і постукав у купе Ретчетта. Пуаро залишив двері трішки відкритими та спостерігав. Провідник постукав вдруге. Продзвенів дзвінок і засвітилася лампа в іншому купе. Провідник поглянув через плече туди. У цей момент голос із наступного купе промовив: «cen'estrien. Jemesuistrompe».

— Bien, Monsieur. — відповів провідник поспішив туди, де загорілося світло.

Пуаро повернувся до ліжка і вимкнув світло. Поглянувши на годинник, він побачив, що була за двадцять три хвилини перша.

5

Злочин

Пуаро довго не міг заснути. Поїзд і досі стояв. Якщо це станція, то тут занадто тихо. А всередині, навпаки, було надто гучно. Ретчетт ходив у своєму купе — відкрутив кран в умивальнику, вмився та закрутив його. У коридорі були чутні кроки, а також хтось ходив у своєму купе.

Еркюль Пуаро дивився на стелю. Чому на станції так тихо? Його рот пересох. Він забув замовити пляшку мінеральної води. На годиннику була чверть на другу. Він вирішив покликати провідника та замовити води. Дотягнувшись до дзвінка, він зупинився і почув дзенькіт. Пуаро вирішив зачекати із своїм проханням.

Дзень, дзень, дзень… Це продовжувалося знову й знову. Хто це? Чому він такий нетерпеливий?

Дзень… Хто б це не був, він, напевне, тримає палець на кнопці дзвінка.

Нарешті в коридорі залунали кроки. Відкрилися двері купе, неподалік від купе Пуаро. Пролунали голоси — чоловічий спокійний, провідника, та жіночий — балакучий та наполегливий. Місіс Хаббард! Пуаро всміхнувся.

Суперечка тривала недовго. В розмові дев’яносто відсотків слів належали місіс Хаббард, а десять — провіднику. Нарешті все вирішилося. Пуаро почув лиш: «Добраніч, мадам», і звук дверей, які зачинялися.

Він натиснув на дзвінок. Провідник негайно підійшов.

— Мінеральної води, будь ласка.

— Так, мсьє. — Напевне, моргання Пуаро дещо його заспокоїло. — Американська дама…

— Так?

Він протер чоло. «Уявіть собі, що я почув від неї! Вона переконана, абсолютно переконана, що в її купе знаходиться чоловік! Ви уявляєте! В такому приміщенні!» Він намалював рукою у повітрі коло. «Де він міг би сховатися? Я їй так і пояснив. Що це неможливо. Вона все одно стоїть на своєму. Каже, що прокинулася, а в купе був чоловік. Я запитав, куди він міг зникнути? Вона мене не слухає. Хоча немає чого перейматися, цей снігопад…»

— Снігопад?

— Так, мсьє. Вам невідомо? Потяг зупинився. Ми потрапили в замет. Лише небесам відомо, наскільки довго ми тут пробудемо. Пам’ятаю, одного разу ми застрягли на сім днів.

— А де ми знаходимося?

— Між Вінковцями та Бродом.

— Ось як, — зауважив Пуаро.

Провідник відійшов і невдовзі повернувся з пляшкою води.

— Доброї ночі, мсьє.

Пуаро випив води та вклався спати. Він лише зміг заснути, як його знову щось розбудило. Цього разу щось важке гучно впало за дверима.

Він підскочив до дверей, відчинив та виглянув у коридор. Нічого. Але справа по коридору пройшла жінка у багряному кімоно, наче тікаючи від нього. З протилежного боку, провідник малював якісь позначки на великих шматках паперу. Стояла мертва тиша.

— Це все через нерви, — сказав Пуаро і повернувся до ліжка. Цього разу він спав до ранку.

Коли він прокинувся, поїзд стояв у заметі. Протерши очі, Пуаро виглянув у вікно. Навколо все було вкрите снігом. На годиннику було по дев’ятій.

За чверть десята, вдягнувшись і причепурившись, він попрямував до вагону-ресторану, де було чутно