Юліан Семенов - ТАРС уповноважений заявити…

агента в Москві. В Нагонії раніше стояли балістичні ракети з ядерними боєголовками, націлені на нас з вами. Тепер їх там немає. Втрата Нагонії для американців, таким чином, удар нищівний… Вони, гадаю, здатні на все, аби тільки повернути Нагонію.

Константинов дивився на Славіна уважно, вичікувально, і в його очах посмішка згасла.

— Тепер треба думати, що ж вони готують у Нагонії? — мовив Славін.

— А я зараз думаю про рівень агента ЦРУ. Ви розумієте, який у нього рівень, якщо його залучило ЦРУ в зв'язку з їхньою зовнішньополітичною акцією? Ви ж розумієте всю серйозність їхнього «африканського удару». Ще одна спроба «яструбів» посварити американців з нами, перешкодити розрядці, створити нову кризу, поставити весь світ на грань катастрофи. Кому це вигідно? Американцям? Ні. Нам? Тим паче ні. Воєнним промисловцям? Так. ЦРУ? Безперечно. Отже, якщо дотримуватися такого припущення, то автор листів із Луїсбургу правду писав? Виходить, ЦРУ починає свою чергову операцію? Виходить, ЦРУ завербувало когось із наших у «Хілтоні»? І ця людина має допуск до секретних документів. Де?

Константинов витяг з кишені піджака сигару, зірвав целофан, поволі, смакуючи, закурив її і, зробивши глибоку гірко-солодку затяжку, мовив:

— Тому нам треба вирішити: на чому ми можемо зловити шпигуна? Коли збиратиме інформацію? Чи коли передаватиме її? Працює мережа? Чи шпигун діє сам-один?

— Мабуть, варто почати з перевірки тих, хто працює в Луїсбурзі.

— Якщо припустити, що існує мережа, то слід перевірити і тих, хто працював там раніш. А потім відкинути всіх, хто не має допуску до особливо секретних документів. І зупинитися на людях, котрі багато знають — і тут і там.

— Але радіограми йдуть на Москву, Костянтине Івановичу. Який же смисл надсилати сюди радіограми, коли їхній агент сидить у Луїсбурзі?

— Значить, ви виключаєте версію мережі? Припустімо, що першу інформацію ЦРУ одержує в Луїсбурзі, а підтвердження вимагає від своєї людини в Москві. Таку можливість ви відкидаєте?

— Ні, — відповів Славін замислено, — не відкидаю. Константинов зняв трубку, набрав номер телефону генерал-лейтенанта Федорова:

— Петре Георгійовичу, — сказав він, — ми тут із Славіним сидимо над радіограмою. І над листом — вельми цікавим. Доповісти в понеділок чи… Добре. Ждемо.

Константинов поклав трубку.

— Пе Ге виїздить з дачі. Викликайте ваших людей, будемо готувати пропозиції. Є всі підстави розпочати кримінальну справу. Погодьте з прокуратурою. Поки що все.

Константинов

За сніданком Ліда, дружина Константинова, подивилася на нього запитливо й навіть ображено — вже після того, як він зателефонував Славіну й призначив час на корті: сім сорок п'ять.

Помітивши, я к Ліда підвелася з стільця, Константинов усміхнувся їй лагідно, трохи іронічно, з тим одвічним розумінням «що є що», яке іноді може розгнівити, але завжди змушує ставитися одне до одного з повагою, не в'язнути в тій побутовщині, яка вбиває любов у шлюбі.

Ліда принесла каву, підсунула чоловікові тарілку з сиром:

— Хочеш печива? У нас є вівсяне…

— Нізащо. Скільки в ньому калорій? Багато. А я не маю права завдавати тобі прикрощів своїм передчасним ожирінням.

— Передчасним? — вона всміхнулася. — Що буде з людством, коли середня тривалість життя наблизиться до двохсот років?

Константинов допив каву, відсунув чашку; Ліда зрозуміла, що він зараз збирається — за двадцять років, прожитих разом, людину пізнаєш — навіть не з її слова, а з того, що цьому слову передує.

Він теж зрозумів: вона зараз підведеться, тому й поклав руку на її пальці й сказав:

— Я не забув. Ти запишеш чи запам'ятаєш так?

— Невже встиг?

— Встиг. Так от, Лідусю, рукопис нікуди не годиться. Це — похмура література, а, як казали великі, будь-яка література має право на існування, крім нудної.

— Це азбука, Костю, я звернулась до тебе, щоб ти допоміг мені краще вмотивувати… Я хочу йому відмовити.

— А ти маєш право відмовити?

— А чому ж? Звичайно, маю.

— Це дуже погано, якщо «звичайно». Я, мушу признатись, боюся такої необмеженої влади редактора. А що коли твій автор повіситься? А що як ти не розгледіла в ньому генія?

— Ми ж дивилися вдвох.

— Я — дилетант. Читач.

— До речі, найтрудніша професія. І, крім того, сучасний читач набагато чесніший за деяких критиків. Ті намагаються вгадати, кого похвалити, а кого хвицнути, але вгадують не в читальних залах і не в книгарнях, а…

— Дуже прикро.

— Костю, любий, я не гірше за тебе знаю, що це дуже прикро, тому й попросила тебе прочитати цей рукопис.

Константинов знизав плечима:

— Канонічна схема, а не література: поганий директор, хороший парторг; новатор, якого спочатку затюкали, а потім орден дали, один п'яниця на весь цех… Навіщо брехати? Якби в кожному цеху був тільки один п'яниця, я ставив би в церкві свічки. Будь-яке бажання сподобатися — хоч би там кому — є форма нещирості. А потім схаменемося, почнемо ойкати: «Звідки взялися нові лакувальники?! Хіба хтось змушував твого автора писати брехню? Орудує ліктями, до літературного пирога пнеться — дійсно, не можна ж так спекулювати… Справжня література — це коли людина відкриває душу; а коли так — то й роботи її не видно. А тут якась еклектика: і драматург, і сперечальник, і оповідач, і оратор. І про кожну цю фахову рису можна лише сказати — пересічний. В епоху інформаційного вибуху не можна бути егоцентриком.

— Ти перегорнув рецензії метрів на його рукопис?

— Прочитав. То й що з того? Ці меценати згодом і в газетах виступлять, а книжку здадуть на макулатуру, але й це півлиха; головне лихо в тому, що може з'явитися певна девальвація літературної правди, а це — тривожно. Мені так принаймні здається.

— Про такий висновок, Костю, мені сказали б: «рознос».

— Правильно. Навіщо ж літературу перетворювати на парламент:

«Ти — мені, я — тобі, наша коаліція сильніша». Не треба так, це ж самопожирання літературного процесу.

— У мене з'явиться чимало ворогів, коли я виступлю так різко.

— Що ж, свою позицію треба вміти відстоювати. Я на компроміс не пішов би. Є ще запитання? — він посміхнувся. — Спасибі, я поїхав програвати Славіну.

… Славін запізнився на п'ять хвилин; Константинов, тренуючись біля стінки, зауважив:

— Точність — чемність королів, Віталію Всеволодовичу.

— Та я ж не король, Костянтине Івановичу, я тільки полковник, мені й запізнитися можна… На Кутузовському був затор.

Коли вони мінялися місцями на корті, Славін замислено сказав:

— Знаєте, які думки навіяв мені цей затор?

— Ви хочете забити мені баки й обіграти мене?

— Атож. Але думав я справді про те, як швидкість епохи змінює психологію. Колись наш відділ регулювання вуличного руху