Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

class="p1">Сказати по правді, незважаючи на враження легковажної особи, я людина поважна, з залізною самодисципліною й незламною волею. Ось чому, хоч би як мене збурили події дня, коли настає пора сну, ніщо не завадить мені заснути міцно й безтурботно. Сплю я без сновидінь і прокидаюся завжди в доброму гуморі на заздрість колегам.

Щодня о шостій двадцять, коли я вправляюся з еспандером, мама нагадує мені про сніданок і йде на торг, не забувши попередити:

— Якщо не прийдеш обідати додому, зателефонуй! Не подзвониш — вуха намну!

— Все буде гаразд, мамо! — кричу я з ванної, розтягуючи щосили еспандер.

За чверть сьома телефоную Лілі. Вона теж рання пташка… Знаю, що скаже, але не відступати ж мені!

— Це ти? Лівіу, так далі тривати не може.

Одначе її заява, вимовлена не без пафосу, не дуже мене вражає. Я знаю, як мені захиститися і як повернути справу на свою користь. Ніби й не почувши її слів, вигукую з невимовним жахом:

— Лілі, якби ти знала, що мені наснилось!..

Вона цікавиться моїми снами, знаходячи різні тлумачення для кожного з них. Незважаючи на мій спротив, вона з допомогою Фрейда й Адлера знаходить у моїх снах щось тривожне. І я щоразу хитро змінюю тему розмови, уриваю пояснення нареченої, сперті на теорію символів, і палко вигукую:

— Я так за тобою знудьгувався!

— І я, Лівіу! — ніжно зітхає вона.

— Я забіжу, побачу тебе…

— Обов’язково, Лівіу!

— Чао, кохана!

— Чао!

Та й квит… Я заспокоїв її, скинув камінь з душі. Чи надовго — не знаю. Байдуже. Адже наша гра вічно повторюватиметься з невеликими відхиленнями в той чи той бік. Головне, що я розпочинаю день зі спокійним серцем.

У нашому кабінеті вже чокає на мене Поваре, стоячи біля вікна й вивчаючи приступний для спостереження відтинок вулиці Каля Вікторієй, між вулицями Доамней і Ліпскань.

— Як спалося? — цікавиться й він.

— Спав мертвецьким сном, — запевняю його і, щоб не лишати жодних сумнівів, вдаюся до афоризму: — Хай земля западається, а міліціонер мусить чудово спати.

Не надто переконаний моїми розумуваннями, Поваре показує головою на двері полковника Доні й радить:

— Можеш і йому висловити свої думки про сон. Він ще й досі не вертався додому, знаєш?

Не новина. Шефові не вперше проводити на службі безсонні ночі. Рушаю до оббитих шкірою дверей. Стукаю і переступаю поріг. Застаю полковника за вивченням досить-таки грубого досьє. Поваре не брехав: шеф справді не покидав кабінету. Всеньку ніч читав протоколи та зведення, що склали підлеглі. Прочитане автоматично лягає праворуч. Там зібралося вже з добрий десяток тек.

— А, це ти, хлопче! — радіє він моєму приходові. — Сідай…

Ні, по ньому зовсім не знати, що він цілу ніч не склепив очей. Враження таке, ніби полковник приготувався зі свіжими силами розпочати новий трудовий день. Сідаю.

Кліпнувши повіками, він привітно дивиться на мене.

— Які плани на сьогодні?

Запитання не захоплює мене зненацька. Доповідаю:

— Доктор Патріке обіцяв дати зранку наслідки експертизи.

— Поваре потрібен?

— Поки що ні. — Я ледве стримуюсь, щоб не додати: «А ось машина б не завадила… бо побігати доведеться чимало».

— Тримай мене в курсі. Я зв’яжуся з Лугожем.

З цими словами він знову втикається носом у папери, ніби мене й на світі нема. Я можу вийти з кабінету навшпиньки, можу хряснути дверима — однаково не почує, бо ніяка сила вже не відірве його від досьє. Дивовижний чоловік! Працює за десятьох, і хоч би що. Напевне, має якийсь внутрішній механізм із безліччю кнопок та клавішів. Натиснеш на одну кнопку — вмикається контакт із довкіллям. Увімкнеш іншу: «Нічого не чую, не бачу!»

Дідько його зна, що більше зігріває наш кабінет: калорифер чи тютюновий дим. Поваре чекає на мене в тій самій позі, з сигаретою в зубах. Він має і своїх турбот по зав’язку, але я відчуваю: йому страшенно кортить взяти участь у справі про самогубство.

— Йду в прокуратуру, звідти — акурат на вулицю Ікоаней. Будеш потрібен — зателефоную.

— До Григораша не забудеш зайти? — нагадує він. — Я вже там був… Ампула таки з-під морфію.

Я закашлююсь. Це не просто якась незначна деталь, це відразу міняє справу. Студент Крістіан Лукач наркоман? Самогубство під дією наркотика? А де він дістав морфій?

І, зрештою, якщо він уколовся, то куди щез шприц?

Ніби відповідаючи на мої думки, Поваре повідомляє:

— Григораш виявив на ампулі ледь помітні відбитки пальців, проте не надає їм ваги.

— Це твій висновок чи Григорашів?

— Мій.

Ось у цьому, мабуть, і полягає найбільша різниця між мною і капітаном Поваре. Він, звичайно, не позбавлений любові до фаху, має й досвід, але часто нашвидкуруч визначає вагу того чи того факту в ході розслідування. На мій же погляд, у першій фазі пошуків абиякий факт важливий. Це як на іподромі: всі коні на старті вишикувані в одну лінію, і лише фініш покаже, хто прийде перший.

Беру слухавку й накручую прокурорів номер. Законник не приховує втіхи, що я перший подзвонив. Не знаю чому, але його радість нагадує мені радість крамаря, якому пощастило збути завалящий товар.

— Від Патріке є якісь новини?

— Ще ні, але він зробить аналізи до десятої, — запевняє прокурор. — Хоча дещо вже сказав…

— В організмі самогубці чимала доза морфію.

— Ампула підтвердила те саме.

— Тоді ясно! — підсумовує Беріндей. — Самогубство! Закриваймо справу, і край.

Оптимізм прокурорів мене дратує. Якщо це й так, то на моїй шиї залишається проблема морфію. Звідки він у Крістіана Лукача? Беріндею, звичайно ж, є чого радіти.

— Хочу все-таки заїхати до вас, у прокуратуру, — я викладаю свій план — Слід переглянути ваші вчорашні нотатки. Потім поїдемо разом на вулицю Ікоаней. Можете прислати по мене машину? Всі наші в роз’їздах…

— Тримаю спеціально «Москвича». За десять хвилин буде біля вас, на вулиці Доброджану-Гері.

Ото шелихвіст — прокурор Беріндей! Щоб зіпхнути на мене справу Крістіана Лукача, він ладен втелющити мені все автогосподарство прокуратури!

Я кладу слухавку. Поваре ні пари з вуст: гортає якісь документи, ніби й справді вивчає їх. Кажу йому, що йду. Він мовчки киває головою, не підриваючи очей від паперів. Поваре вищий і кремезніший за мене; у нього широке біле обличчя з уже помітним подвійним підборіддям, ясний обрідний чуб, що уподібнює його до жителя півночі, надто ласого до пива.

— На все добре! — киває він навздогін, розгніваний на мене не знати чого.

Перш ніж вийти надвір, заходжу до Григорашевої лабораторії. Я застаю його за столом, де він перебирає кольорові фотографії,