Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

Із-за ширми доктор Патріке гукає до мене:

— Готово, капітане, ми пішли. Ти знаєш, як знайти мою лабораторію, там одержиш наслідки експертизи. Завтра вранці… Добраніч!

Грюкіт ніг по східцях засвідчує, що санітари й Патріке вже залишили кімнату. Покидаю кухню, і перше, що впадає у вічі, — це петля, що наче на вітрі гойдається під стелею. Під мовчазними поглядами тих, хто лишився, знову лізу на табуретку іі обстежую мотузок. Цього разу мені миттю стає ясно, чому петля не зашморгнулася цілком: один вузлик завадив іншому. Злажу. Ніхто не помітив, що я з’ясував там угорі. Тим краще.

— Можна мені взяти зашморг? — запитує Григораш.

— Прошу.

— Візьму й ампулу.

— Дуже добре!

У мансарді залишилося троє з міліції й один від прокуратури.

— Запломбуємо двері? — питає Беріндей.

— Було б добре… Хоча я завтра все-таки приїду, пошукаю ще…

— Ох! — зітхає прокурор. — Він має батька-матір, слід повідомити… Аж серце крається… Та що вдієш? Таке наше ремество. Ми представники закону, і наш обов’язок, крім усього іншого, повідомити про випадок батька-матір покійного. Брак прощального листа дуже ускладнює нашу місію. Вони можуть запитати: «Чому він так зробив?» А що ми на те? Нічого. Ніякого пояснення щодо трагічного вчинку їхнього сина ми не дамо. Все, що ми дізнаємося від медекспертизи, лише доповнить відоме, але не прояснить, чому він наклав на себе руки. Та чи й справді це самогубство?

Зараз усе нібито свідчить про те, що Крістіан Лукач укоротив собі віку… Сценарій тут ясний: упорснувши собі морфій, Лукач перебував під дією наркотика. Навіть випадковий вузол на мотузці, що завадив затягтися зашморгові, теж указує на хворобливий стан потерпілого. Може, наркотик і не дозволив йому звільнитися з зашморгу, хоча той затягувався повільно.

— Ану погляньте на оцю течку! — підкликає нас Поваре, який самотужки заходився обстежувати мансарду.

Ми підходимо до нього. У течці безліч малюнків вуглиною, безперечно, Крістіана Лукача. Ескізи декорацій, костюмів, інтер’єрів різних епох. І раптом серед них — портрет молодої дівчини… Довгобразе обличчя, подекуди прикрите довгим волоссям, чуттєві губи, очі — малярові пощастило схопити їхній збентежений погляд, який немов щось приховує від нього. Приплющені повіки надають обличчю дивного, загадкового виразу.

— Вродлива дівчина! — відзначаю пошепки.

Прокурор погоджується зі мною і висловлює здогад:

— Мабуть, якась натурниця з інституту…

Поваре, який знайшов течку, іншої думки:

— А чому б їй не бути колегою? Чи, зрештою, його коханою?..

Лише молодий лейтенант мовчить: навряд чи йому траплялося стикатися з такими розслідуваннями. Ось він і мовчить собі, мотає на вус. Якщо йому, звичайно, до вподоби наш фах.

Дивлюся на годинника — незабаром одинадцята. Прошу Поваре покласти течку туди, де вона була. Що ж, тепер можна і покинути місце пригоди. Зненацька, одначе, я знову натикаюся поглядом на електрошнур, підімкнений одним кінцем до розетки. Шукаю поблизу електроприладу, який би пояснив його призначення, але нічого не знаходжу. Звертаю увагу інших на цю деталь:

— Від чого цей шнур?

— Від електрокоминка, — відповідає прокурор.

Поваре не погоджується:

— Шнур для коминка інакший.

Я повертаюсь до лейтенанта і прошу його висловити свою думку.

— Від магнітофона чи програвача.

Нутром відчуваю, що лейтенант найближчий до істини.

А лейтенант уже сміливіше розвиває спою гіпотезу:

— Вся мансарда витримана в модерному, молодіжному стилі. Її декорації нагадують мені інтер’єри, бачені в кіно. Бракує лише магнітофона, програвача чи транзистора.

— То де ж він? — Я здивовано розводжу руками. — Я бачу, шнур навіть підімкнений до мережі!

Моя увага лестить лейтенантові, і він веде далі, ніби на заняттях у міліційній школі:

— Можна висунути три версії, товаришу капітан. Перша: поклавши заподіяти собі смерть, він подарував його комусь, своєму приятелю чи приятельці. Друга: магнітофон був позичений, і перед смертю він його повернув. Третя: магнітофон винесли.

— Тобто вкрали, — вважає за потрібне розжувати Поваре.

Лейтенант дякує йому і ствердно киває головою.

А я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися з його наївності. «Якщо це так, — заперечую їм подумки, — то чому в усіх трьох випадках шнур підімкнений до електромережі?» Одначе мені не хочеться розчаровувати свого молодшого колегу, і я висуваю, щоправда, без певності, ще й четверту версію:

— Він міг його й продати.

Поваре і тут втручається:

— Добре, але чому без шнура?

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Пізно, колеги! Ходімо додому. Протокол складемо завтра.

Він має рацію. Ми рушаємо до виходу. Коло дверей я згадую:

— Труп знайшла Лукреція Будеску. Якщо я правильно зрозумів, вона прибирала студентову кімнату… Вона, і пояснить, куди подівся прилад.

— Залишмо на завтра, — наполягає на своєму прокурор. — Гадаю, після млостей їй треба дати спокій… Виходьте, я опечатаю двері.

Так ми й чинимо. На помістку тісно, і, щоб не заважати прокуророві, нам доводиться зійти на кілька сходинок униз. Те ж саме слабке, тьмяне світло на сходах. Поруч із дверима мансарди помічаю ще одні — туалет.

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Готово! Спускайтеся, колеги!

На сходах — ні душі. Тиша. Таке враження, ніби спить увесь світ. Насправді всі пожильці, припавши до віконних шибок, чекають, поки від будинку від’їдуть обидві службові машини.

Над містом зависли важкі хмари. Нічна темрява стала ще густіша. Холодно, в повітрі пахне дощем. Подавши мені руку, прокурор пропонує:

— Вранці вмовимося по телефону, о котрій годині візьмемося до роботи. Згода? Добраніч!

Він сідає у свій сірий «трабант», яким приїхав на місце пригоди, і рушає. Прощається з нами і лейтенант, кажучи, що треба йти у відділення чергувати. Він вирушає пішки — відділення близько. Сержант Беноне відчиняє дверцята машини, я сідаю поруч із ним. Поваре вмощується на задньому сидінні.

— Куди? — цікавиться сержант.

— Якнайдалі, — зітхаю стомлено і беру слухавку. Полковник Доня має ще бути у себе в кабінеті. Почувши його голос, доповідаю. Він запитує, чи згоден я взятися за розслідування.

Яка добра і чуйна людина — мій шеф! Спершу розшукує тебе з міліцією, відриває од коханої, а тоді цілком демократично запитує, чи я згоден. Я відповідаю втомлено:

— Тепер, коли я вже у курсі справи…

— Хай буде воля твоя! — благословляє мене полковник. — А тепер можете розходитися по домівках!

— Бувайте здорові!

Водій, зачувши останні шефові слова, натис на газ. Мчимо… Мчимо додому. Думка ця така солодка й затишна, що я відчуваю, як очі мої заплющуються самі собою.

3

Щоранку мама запитує, як мені спалося, і щоразу я відповідаю одне й те саме:

— Добре, мамо, мені снився пречудовий сон!

— Ну й дяка богові! — радіє мама: вона глибоко переймається моїми снами.