Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга друга

Коли у лісі запала темрява, ми з Фредріксоном повернулися на мою зелену галявину й заночували там. Спали на ґанку, але він про те навіть не здогадувався. Я, у кожному разі, дуже виразно уявляв собі візерунок з соснових шишок. Я знав, як сконструювати сходи на другий поверх. Був переконаний, що будинок просто досконалий, а що більше — мені здавалося, ніби його будівництво певним чином завершено. Думати про це вже не було потреби.

Важливо інше: я знайшов свого першого друга, і моє життя збагатилося сенсом.

Розділ другий,

у якому я вводжу у канву розповіді Вертя та Потішника, знайомлю читача з дронтом Едвардом, а також подаю блискучий опис судна з назвою «Мурська Сиринада» та його незрівнянної команди.

Коли я прокинувся того ранку, Фредріксон саме закидав у струмок невода.

— Привіт! — гукнув я. — Тут ловиться риба?

— Ні, — відказав Фредріксон. — Це подарунок на день народження.

Типова відповідь Фредріксона. А означала вона, що Фредріксон одержав невода від свого племінника, який сам його сплів і дуже би засмутився, якби дарунок не використовувався за призначенням. Згодом я довідався, що племінника звати Верть[2] і що його батьки загинули під час Великого прибирання. Тож Верть мешкав тепер у бляшанці з-під кави (того сорту кави, що має блакитну етикетку) і колекціонував головним чином ґудзики. Не так уже й довго тривала розповідь Фредріксона, правда ж? Але сам Фредріксон ніколи в житті й не розповів би більше за один раз!

Ось він поманив мене одним вухом і повів через ліс. Ми спинилися перед Вертевою бляшанкою з-під кави. Фредріксон дістав свисток із кедрового дерева з горошиною всередині і тричі свиснув. Тієї ж миті покришка бляшанки відчинилася, звідти виплигнув Верть, з неприхованою радістю кинувся до нас, запищав, завертівся і взагалі став виробляти якісь дивні речі.

— Доброго ранку! — репетував він. — Як приємно! Це ж сьогодні ти хотів влаштувати мені велику несподіванку?! А це хто з тобою? Яка мені честь! Шкода, що я не встиг поприбирати у бляшанці…

— Не турбуйся, — заспокоїв його Фредріксон. — Знайомся, це Мумі-троль.

— Доброго дня! Ласкаво прошу! — ще дужче заметушився Верть. — Зараз прийду… вибачте… Лише хвилинку… Мушу прихопити дещо з собою…

Він зник у своїй бляшанці, звідки одразу долинув відголос авральних розшуків — там щось гуркотіло і бряжчало. За хвилю Верть з’явився знову з дерев’яною скринькою під пахвою. Далі ми рушили лісом утрьох.

— Племіннику, — раптом озвався Фредріксон. — Ти умієш малювати?

— Таке питаєш! — вигукнув Верть. — Одного разу я намалював візитки усім своїм двоюрідним братам та сестрам! На кожній було написано, де і хто має сидіти за святковим столом! Може, намалювати тобі парадну на глянцевому папері? Або ж написати якийсь крилатий вислів? Вибач, але що саме тобі потрібно? Це якось пов’язано з твоєю несподіванкою?

— Не можу сказати, таємниця, — відповів Фредріксон.

Верть так розхвилювався, що застрибав з ноги на ногу, мотузка, що нею було обв’язано скриньку, розв’язалася і впала у мох, а за нею посипався долі увесь його скарб: мідні спіральки, гумова підв’язка для шкарпеток, сережки, подвійні розетки, слоїки, сушені жаби, стругачки для сиру, цигаркові недопалки, купа ґудзиків та ще відкривачка для мінеральної води.

— Ну-ну, не біда, — заспокоїв родича Фредріксон, підбираючи речі з землі.

— Я мав колись таку добру мотузку, але вона десь загубилася… — виправдовувався Верть. — Вибачте!

Фредріксон вийняв з кишені шматок мотузки, обмотав ним скриньку, і вони пішли далі. По Фредріксонових вухах видно було, що його переповнювала загадкова схвильованість. Нарешті він спинився перед хащами ліщини, обернувся і довго не зводив з нас уважного погляду.

— Оце тут твоя таємниця? — шанобливо прошепотів Верть.

Фредріксон кивнув.

Ми в урочистій тиші полізли у ліщинові чагарі і враз опинилися на галявині. Посеред галявини стояв корабель, великий корабель!

Він був широкий, міцний і такий надійний, як сам Фредріксон. Я зовсім не знався на кораблях, але одразу ж гостро відчув, так би мовити, суть корабельної ідеї. Моє спрагле пригод серце голосно загупало у грудях, я відчув запах ще не знаної досі свободи. Водночас я уявив собі, як Фредріксон вимріював собі цього корабля, бачив внутрішнім зором, як він проектував його, робив креслення, а потім щоранку приходив на галявину і будував свою мрію. Будівництво мало забрати у нього страшенно багато часу, але він нікому не зрадив своєї таємниці, навіть Вертеві нічого не сказав. Раптом мене огорнув смуток. Тихим голосом я запитав:

— Як ти назвав судно?

— «Морська Серенада», — відповів Фредріксон. — «Морська Серенада» — то назва поетичної збірки мого покійного брата. Напис має бути зроблений ультрамариновою фарбою.

— Я його малюватиму! Можна? — Вертеві аж подих перехопило від щемкого передчуття. — Це правда? Клянешся своїм хвостом? Вибач, але чи можна пофарбувати увесь корабель? Тобі подобається червоний колір?

Фредріксон кивнув.

— Тільки ж дивись, не замалюй ватерлінію! — застеріг він.

— Я маю великий слоїк червоної фарби, — торохтів щасливий Верть. — І маленький ультрамаринової… Яке щастя! Яка радість! — йому аж вуса тремтіли від збудження. — Побіжу додому, приготую вам сніданок і поприбираю в бляшанці… — і племінник Фредріксона гайнув додому.

Я розглядав корабель.

— Ти справжній майстер! — похвалив я.

І тут Фредріксона прорвало. Слова полилися потоком, він захоплено розповідав про конструкцію корабля, схопив папір та ручку й заходився мені показувати, як працюватиме водяне колесо. Не так уже й багато я зрозумів з тієї розповіді, однак збагнув, що мій друг чимось стурбований. Проблема, мабуть, полягала в пропелері.

Та, попри усе своє співчуття, я нічим не міг йому зарадити, бо, незважаючи на всебічне обдарування, у деяких сферах, скажімо, у машинобудуванні, я не настільки тямлю, як би мені того хотілося.

Посеред корабля стояла невеличка будівля з гостроверхим дахом, ось вона зацікавила мене надзвичайно.

— Ти тут мешкаєш? — запитав я. — Схоже на альтанку мумі-тролів.

— То рубка, навігаційна кабіна, — відповів Фредріксон трохи незадоволеним тоном.

Я поринув у роздуми. Хатинка, як на мій смак, була надто простакувата. Віконні рами можна було зробити значно цікавіше, капітанський місток обгородити поручнями з вирізьбленими на них морськими мотивами, а дах оздобити банею з позолотою…

Я відчинив двері рубки. На підлозі хтось спав, прикрившись капелюхом.

— Твій знайомий? — запитав я здивовано.

Фредріксон і собі глипнув на сплячого.

— Потішник, — коротко кинув він.

Я приглянувся до Потішника. Той справляв враження чогось недбалого, м’якого і тьмяного. До старого капелюха було почеплено пучок зів’ялих квітів. Потішник, так мені видалося, не