Сергій Вікторович Жадан - Власник найкращого клубу для геїв

відвезеш мене додому? А то я щось зовсім тут у вас назюзялась. Санич знову викликав таксі і, попрощавшись із Гогою, вивів дівчинку надвір. Таксист виявився якимось горбанем, Санич його і раніше тут зустрічав, тепер ось довелось разом їхати, горбань весело подивився на них, а, сказав, це ви з підарського клубу? Да-да, — стурбовано відповів йому Сан Санич. — Куди нам? — запитався він у Віки. Віку в машині накрило. Що, — запитав горбань, — блювати будете? Все нормально, — сказав Санич, — не будемо. Як хочете, — дещо розчаровано сказав горбань. — Так куди їдемо? Санич узяв Віку за плече, повернув до себе, заліз до внутрішньої кишені її косухи і витяг паспорт. Подивився на прописку. Давай спробуємо, — сказав горбаневі, і вони рушили. Віка жила зовсім поруч, простіше було віднести її додому, але хто знав. Санич витяг її на вулицю, попросив горбаня зачекати і поніс Віку в під’їзд. Під дверима поставив на ноги. Ти в порядку? — запитав. В порядку, — сказала Віка, — в порядку, паспорт віддай. Санич згадав про паспорт, дістав його з кишені і подивився на фото. Тобі без пірсингу краще, — сказав він. Віка забрала паспорт і заховала до кишені. Якщо хочеш, — сказав Санич, — я залишусь у тебе. Чувак, — відповіла йому Віка, вдоволено посміхаючись, — я ж лесбіянка, ти що — не розумієш? А ти навіть не гей, ти власник. Січеш? Віка поцілувала його і зникла за дверима. Санич відчув на вустах холодний присмак її пірсингу. Враження було таке, ніби він торкнувся губами срібної ложки.

Почались трудові будні. Головна проблема трудових буднів полягала в тому, що клуб виявився цілком неприбутковим. Цільова аудиторія вперто оминала «Бутерброди». Гога лаявся, Славик намагався на очі йому не потрапляти, а коли потрапляти доводилось, голосно кричав про нішу, про Укрконцерт і в’єтнамську діаспору, навіть запропонував перепрофілювати «Бутерброди» на суші-бар і працювати виключно на в’єтнамську діаспору, після чого отримав від Гоги по голові і якийсь час на роботі не з’являвся. Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані в «Бухгалтерському обліку». Сан Санич розшукав Віку і запросив її на вечерю. Віка сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.

З'явився Славик. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славик сидів, печально киваючи головою, і мовчав. Довго мовчати будеш? — запитав Гога, радісно посміхаючись. Георгію Давидовичу, — почав Славик, ретельно добираючи слова, — я розумію, да — ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. Я? — далі посміхався Гога. Зрештою, ми професіонали, — сказав Славик і поправив окуляри. — Я розумію — бізнес є бізнес і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якісь претензії — кажіть, я не ображусь. Але, — продовжив Славик, — я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не збігалися, ну, але так сталось, я розумію — ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. Славик, — сказав йому Гога, — це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. Так, — сказав Славик, — так. Я розумію — ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд…

Славик, — знову звернувся до нього бос, — я тебе прошу — давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? Славик ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. Назавтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! Що? — перепитав його Гога. «Рушнички», — терпляче повторив Славик, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався, — «Вишивані рушнички»! Та почекай ти! — крикнув він по той бік розмови і знову, припавши до слухавки, продовжив: — Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде — вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доклепається. А ти впевнений, що нам це підходить? — на всяк випадок перепитав його Гога. Ясно, що підходить, — закричав Славик, — це саме те, що нам треба — малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, бл… — розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все — цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шов маст го он, Георгію Давидовичу, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, бл…! — закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали. Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворду.

По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. Ви хто? — запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. Ми «Супер-ксерокси», — відповів перший, в синьому спортивному костюмі. Хто? — перепитав Сан Санич. Ти що, глухий? — сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі. — «Супер-ксерокси». Весь будинок напроти — наш. Паркінг за рогом — теж.

І ще офіс на Південному, — знову вступив у розмову перший, у синьому. Загалом — ми лідери на ринку, зрозуміло? — це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з-під поли його спортивної куртки випав обріз, зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. Ми тримаємо мережу оптових центрів, — продовжував перший, — у нас прямі поставки із Швеції. Ви що, — спробував підтримати розмову Гога, — хочете продати нам ксерокс? Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. Ми хочемо, — нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, — аби все було по-чесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія.