Дарина Гнатко - Катерина

своєї роботи не поробите, чи руки зовсім повсихали? – різким, непривітним голосом озвався до Мальчихи Микола, повертаючись до неї лицем, неначе огороджуючи собою притихлу Катерину.

Мальчиха зашипіла:

– А ти де такий вийнявся, щоб мене страмити? Ти ба, ще не виріс із коротких штанців, а вже вказує, як я маю з Катрею поводитись! – Вона вийшла за ворота. – Ану, геть звідси, поки я рогача не вхопила…

Микола сіпнувся, хотів добряче вилаяти Мальчиху, яку не любив з самого дитинства, але Катерина стрімко вхопила його за рукав простої білої сорочки й прошепотіла:

– Миколо, прошу тебе, не треба. Іди, краще додому, в мене й справді роботи багато. Благаю!

– Добре, я піду, не стану більше чіпати ясної панії, – насмішкувато відгукнувся Микола, позирнувши на тин Товкача. – Але перше все ж упіймаю того клятого півня.

І не встигла Катерина й оком змигнути, як він одним сильним рухом ухопився за тин і перемахнув на подвір’я діда Товкача. Чутно було, як він одразу ж засичав, ускочивши босими брудними ногами в густу Товкачеву жаливу. Потім руда голова його майнула навпроти білої стіни хати й зникла в сутінках. Мачуха мовчала, осудливою тінню видніючись біля воріт, а Катерина взагалі дух зачаїла, боячись мачушиної люті.

На Товкачевому подвір’ї голосно закугикав півень, обурено й невдоволено, згодом почувся собачий гавкіт, а за ним крик баби Палажки Товкачихи:

– Рятуйте, злодії!

Минула ще хвилина, і нарешті показавсь Микола. Він знову заліз у жаливу й засичав ще голосніше. У руках він тримав наполоханого півня.

– Зловив ось!

Катерина простягнула руки над тином, забираючи притихлого півня, й почула Миколин шепіт:

– Виходь до верби опівночі, я чекатиму.

Вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди, взяла під оберемок півня та й попрямувала до своїх воріт, де й далі стовбичила мачуха. Не сказавши й слова, вона пройшла у двір, випустила півня, взяла відро та пішла доїти корову, яку подарували батьки Ярини та яка була неабиякою розкішшю для убогих Мальків.

2

У темній хаті Гната Малька тихим, негаласливим господарем панував сон. Місяць уповні скрізь невеличке віконце вимальовував сріблясту доріжку на долівці, примарним світлом торкаючись обіднього столу з грубого дерева, лави, а на ній – Домни, що важко дихала, та Назара, який спав поруч долі на ряднинці. Піч же, на якій спав Гнат із дружиною, та закуток, де спала без Василя, що їздив у панських справах, Ярина, потопали в темряві. Усі спали. Молодиці доволі тихо, а от Гнат хропів, як і завжди.

Одна Катерина не спала.

Широко розплющеними очима дивилась вона в маленьке віконце поряд із рядниною, що правила їй за постіль, але не бачила ні місяця, ні гілля старої яблуні, що росла поруч із хатою. Перед очима була руда чуприна Миколи, який схилив голову та цілував її руки так… вона й сама не знала, як. Знала тільки, що ніколи раніше не цілував він її пальців і навіть подумати не могла, що то виявиться так приємно та… хвильно. Невже вона й справді ще може його покохати, хай не так сильно, та все ж покохати? Принаймні його дотик не викликав у неї відчуження, як дотик сотника…

Надворі тричі тихо просвистіло, і Катерина вся напружилась, здогадавшись, що то кличе її Микола.

Наляканою кішкою прослизнувши в сіни, вона вийшла надвір, де було видко, мов неясного ранку, та доволі прохолодно. Від хати вбік пролягла чорна тінь. Пробігши до хвіртки, Катерина вийшла на дорогу й побачила Миколу, який стояв біля тину.

– Я гадав, ти вже не прийдеш, – порушив він медяну нічну тишу, й Катерина здригнулась, бо голос його вдався їй незнайомим, хрипким та непевним.

– Я ж пообіцяла.

Микола нічого не відповів, тільки блиснув у пітьмі білозубою усмішкою та простягнув до дівчини широку долоню.

– Ходімо, прогуляємось до річки.

– Ходімо, – прошепотіла Катерина, зводячи на Миколу ясні золотаво-зелені довірливі очі. Микола затиснув її тонкі пальчики в сильних долонях і повів до річки.

Вони ледь відійшли на кілька кроків від двору діда Товкача, як Микола став.

– Земля холоднувата, а ти боса, – замислено промовив він, і не стямилась Катерина, як парубок швидко підхопив її на руки й притиснув до свого молодого гарячого тіла.

Катерина замахала рукою.

– Миколо!..

– Я тебе понесу.

– От іще, знайшов панночку, – захитала Катерина головою, засміялась, та сміх той раптово обірвався на вустах, коли, повернувши голову, зовсім поряд побачила вона бліде продовгасте лице Миколине, сірі очі, які блищали в ясному світлі місяця так яскраво, що Катерині навіть здалося, що горять вони вогнем, а в глибині їхній палає вогнище, мов на Йвана Купайла. І заворожив її той вогонь так, що вона застигла й ледь чутно зітхнула, коли Микола повільно, немов даруючи їй можливість відхилитися, нахилив рудоволосу голову й торкнувся вуст дівочих першим легким та несміливим поцілунком. Доторкнувся й застиг, немов боявся, що відштовхне вона його, розгнівиться за сміливість таку. Але Катерина не відштовхнула, тільки руку підняла й доторкнулась до його широких плечей…

– Катрусю, серце моє! – видихнув Микола, обпікаючи вуста вже справжнім, жагучим поцілунком. І Катерина, геть забувши, що стоїть Микола серед дороги, тримаючи її на руках, відповіла на той перший у своєму житті поцілунок, обійнявши Миколу за шию та заплутавши пальці в жорсткуватому волоссі на його голові.

Аж раптом чи то грім гримнув десь зовсім поряд, чи то лишень хруснула гілка під черевиком…

Катерина тихо зойкнула, сахнулась від Миколи й оглянулася. Навкруги знов було тихо, лиш соловей усе не вгавав, тьохкав пісень своїх у сотникових яблунях. Нараз вона постерегла, що стоїть Микола майже навпроти двору сотника Яковенка, їй навіть уздрілося, що з темряви, з куща квітучої бузини слідкують за ними пильні та уважні блакитні очі сотника. Й уявлення те було таким сильним, що вона здригнулась і по спині її пробіг мороз. Якимось дивним відчуттям знала вона, що він був там, дивився з темряви густого садка, як дарувала вона усолоду свого першого поцілунку Миколі, а не йому, й гнів очей його холодом пройшовся по розпашілому молодому тілу, викликав неприємне тремтіння.

Вирвавшись із дужих рук Миколи, вона впала босими ногами на холодну землю й побігла вперед, куди очі спали, байдуже куди, аби подалі від сотникового двору, від темної гущі його садка, де марились їй його люті та недобрі очі.

– Катрусю!

Голосно й тривожно пролунав серед тихої ночі Миколин крик, але Катерина не відповіла та зупинилася тільки біля верби Хотенків.

– Чого ти, дурненька? – запитав Микола, наздогнавши її під тою вербою й ухопивши за худі плечі.

Катерина перевела дух.

– Сотник… він бачив нас.

Микола нахмурився.

– З чого ти певна?

– Не знаю, – прошепотіла Катерина. – У його садку хруснула гілка, ти ж чув, а потім мені здалося, що з темряви на нас дивляться його очі, аж холодом повіяло по спині.

Микола притягнув її до себе.

– Ну, то хай дивиться, як молоді цілуються, та від заздрощів корчиться, дід старий. Чи ти засмутилась?

Катерина захитала головою.

– Не засмутилась, а налякалась, Миколо, і сама не знаю, чому, – тихо промовила вона, притуляючись щокою до грубої тканини його сорочки й чуючи зовсім поряд стук його серця. – Ти знаєш, Миколо, щось темне є в тому сотнику, недобре, й мені в серці враз неспокійно так зробилося, наче хто мене зурочив…

– Ну, все, все, немає тут вже нікого та й не дам я тебе кривдити ані сотникові цьому, ані кому іншому, – промовив Микола, гойдаючи її в обіймах своїх, наче мале дитя. А потім нахилився, знайшов вуста її прохолодні своїми гарячими вустами й знову поцілував. Та не було вже в поцілунку тому усолоди, немов тінь сотника незримо стала поміж ними й отруїла