Дарина Гнатко - Катерина

а сірі очі дивились винувато та присоромлено. Високий, широкий у плечах і змужнілий, він височів над нею, як ясень над калиною, весь пашів силою чоловічою, яка вгадувалась у різких рисах видовженого обличчя, у пильному погляді… І Катерина притихла, в дві оці дивлячись на парубка й намагаючись побачити в ньому того, хто здужав би добудитись її серця, зворушити його. Дивилась, шукала… але не бачила й не знаходила. Перед нею стояв просто Микола, той руденький хлопчина, який смикав її за чорні коси, дражнився, червонів і пригощав горішками та маминими медяниками, який завжди, з самого раннього дитинства, був як брат. Мо’, саме це й заважало їй розгледіти в ньому чоловіка, якого б змогла вона покохати. Так покохати, як Домна кохала Назара, щоб і лице, й очі світились, горіли самим цим коханням. Та, мабуть, не судилося…

Катерина зітхнула, і Микола, стлумачивши те зітхання по-своєму, нахмурив темно-руді брови.

– Ти ще ображаєшся на мене, Катеринко?

– А як ти гадаєш? – обізвалась Катерина. – Наговорив мені всього образливого, навигадував…

– Що ж я міг подумати, коли біля берега побачив вас із сотником, який тримав тебе своїми жадібними лапами? – із запалом проказав Микола. – Та я ледве втримав себе під тією вербою, щоб не кинутись на нього та не розбити його розгодовану мордяку.

Катерина заблимала очима.

– Миколо, невже ти приревнував?

Рум’янець на його щоках зробився ще яскравішим.

– А хоч би й приревнував. Та як мені не ревнувати, коли по селу поповзли вже всякі чутки… – похмуро промовив Микола, опускаючи голову.

– Які чутки, Миколо? – аж захолола від недоброго передчуття Катерина.

Микола ніяково переступив з ноги на ногу.

– Та так… ніякі.

– Кажи ж бо, – наполегливо мовила Катерина, підступаючись до нього та викидаючи вперед руку з кілком.

Микола важко зітхнув.

– Та говорять баби дурнуваті, що сотник одружитися вдруге надумав і на тебе, Катруню, око його впало. Та ще верзуть, що він мачусі твоїй обіцяв щедру винагороду, якщо допоможе тебе посватати… І вона… погодилась, – уже ледь чутно додав Микола, жадібно-запитливим поглядом упиваючись у збентежені золотаво-зелені очі Катерини, яка й не здивувалась, бо відчувала щось таке ще з неділі.

Микола мовчав, пильно вдивляючись у її очі, немов намагався вгадати дівочі думки, а потім тихо запитав:

– А ти, Катеринко, чи згодна ти стати його дружиною?

Катерина аж підскочила.

– Зовсім ти здурів, Миколо? Нащо ти мені кажеш таке? Нащо мені цей сотник? Не сподобний він мені, й дружиною я йому не буду!

Микола непевно посміхнувся.

– Справді?

– А ти ще й сумніваєшся? – нахмурилась гнівливо Катерина. – Та я… Гей, що ти робиш, пусти мене, скажений, – заголосила Катерина, тому що Микола раптом підхопив її на руки й закружляв. – Пусти, Миколо!

Він зупинивсь так само раптово, як і закрутився, не забрав долонь своїх сильних з її тонкого дівочого стану, а запитливо поглянув в очі.

– А ти пробачиш мені ті злі слова?

Катерина всміхнулась.

– Пробачу, – вимовила, – але тоді лиш, коли ти впіймаєш мені того півня, що забився від мене в Товкачеву троянду.

Микола розправив широкі плечі.

– І це все? Та заради тебе, Катруню, я не тільки півня, я й сокола в небі впіймаю, – хвалькувато запевнив він Катерину й озирнувся навкруги. – Ну, показуй, де та клята птиця?

Не стримавши усмішки, Катерина вказала рукою на пишний кущ троянди під тином у старого діда Товкача, який жив з ними поряд. Микола зробив страшне лице й сміливо поліз у колючі гілки. Півень збунтовано засокотів, захвилювався. Почувся зойк, то Микола вколовся шпичкою, а далі тиха лайка. Півень сокотав, Микола лаявся, кущ тріщав гіллям, і Катерина, зачаровано спостерігаючи за всім цим, не помітила, як біля воріт з’явилась висока постать мачухи. Спершись на тин, вона зіщуленими очима вп’ялася в усміхнену Катерину.

– Ага, упіймав, – почувся в кущах радісний голос Миколи, та наступної миті півень голосно кугикнув і прожогом вискочив з кущів, полохливо замахав крилами і злетів на сусідський тин. – От сатана, клюнув мене, скажений, і втік.

Слідком за півнем з’явився роздратований Микола з пошкрябаним лицем. Неначе той кіт, кинувсь він на півня, але півень тільки замахав рудими крилами й зник у жали́ві Товкачевого подвір’я. Микола з серцем стусонув тин.

– От собака!

Катерина не втрималась і голосно, мов приснула росою, розсміялась. Сміх її чистим дзвіночком рознісся по кутку, оповитому вечірніми сутінками, болем і радістю озвався в серці Миколи, який застигнув, притихши, біля тину, позабувши й про того клятого півня рудопірого, що дав драла в чужу жаливу, й про батька з матір’ю. В усьому цілому світі для нього існувала тільки вона – ця чорнокоса чарівниця, що сміялась у вечірньому присмерку та гляділася такою гожою, такою дорогою серцю, дарма що вбрана була в убогу сорочку із сірого полотна, грубого та зношеного, в стару, латану-перелатану спідницю, з-під якої було видко маленькі ніжки. Хай без прикрас, ба навіть без намиста сякого-такого Катерина була напродиво гарна. Лице її, маленьке й трішки округле, вінчало темно-коричневе волосся, яке вигравало на сонці й золотилося, великі золотаво-зелені очі могли поглянути так, що в нього дух перехоплювало. А якою чудовною була вона тоді, коли всміхалась, ось як зараз, хоч і бувало таке нечасто – життя з мачухою зробило її геть невеселою.

– Царівна! – прошепотів зачаровано Микола й підійшов до Катерини зовсім близько.

Сміх щезнув з її вуст. Вона мов засоромилась його, такого незвичного для себе. А потім повільно підвела очі на Миколу.

– Ой, та в тебе ж лице геть пошкрябане!

Він тільки покрививсь, а Катерина нахмурила чоло, покинула вже непотрібного кілка, підняла руки та почала краєм сорочки втирати йому з почервонілого лиця краплини крові. Микола відмахнувся, вхопив її пальчики своїми сильними руками й раптом притулив їх до своїх гарячих, немов палаючих, губ, і поцілував швидко-швидко, мов обпік.

Катерина застигла.

– Миколо, що ти? А як хто побачить?..

Він тільки всміхнувся.

– Ну, то й що? Нехай дивляться, я критися не збираюсь… – Він раптом нахмурився. – Чи, може, ти сотника боїшся?

Катерина відступила на крок.

– Ніякого сотника я не боюся!

– І не підеш за нього?

– Не піду!

– А за мене підеш? – раптом тихо запитав він, не випускаючи її рук зі своїх долонь. Вже швидко вечоріло, та Катерина бачила, як горять, палають рішучістю його очі. – Як завтра сватів зашлю – не відмовиш?

Катерина мовчала, не тямлячи, що сказати, бо бачила, що то не просто слова, а він і справді може завтра сватів заслати. Вона не знає, що йому відповісти. Звісно, Микола не сотник, він і гарніший, і літами молодий, та все ж не кохає вона його. Чи захвилює він серце коли її так, щоб аж важко було дихати й не хотілось ні на кого дивитись, окрім нього? А з другого боку, хіба не однаково, покохає вона його чи ні? Що в тому коханні? Його можна ввесь вік дожидати й промучитись поряд з мачухою, а там, хто його знає, може й злюбиться їй Микола. Зате вона вирветься з-під ярма мачушиного, а мати в Миколи жінка добра, он у неї Одарка, старша невістка, мов та пава, по селу ходить, усе на свекруху не нахвалиться.

Збентежена та розгублена, Катерина підвела очі й відразу ж застигла, окам’яніла, помітивши нарешті мачуху, яка причаїлась біля воріт і, зовсім не соромлячись, вслухалася в їхню розмову. Побачивши її ненависні очі, Катерина раптом зрозуміла, що згодна на все, аби позбутися огидної та ворожої присутності цієї жінки.

– І що то ти, Катерино, біля парубків крутишся, а робота не роблена стоїть, і корова недоєна? – розтягуючи слова, запитала Мальчиха, й Катерина побачила, як у Миколи насупились брови.

– Я півня заганяла…

– Добре ж ти його ганяєш, уже майже поночі надворі, а в тебе ще нічого не роблено…

– А вона вам що, за наймичку в господі? Не людина зовсім? Самі