Елізабет Костова - Історик

— Що ви думаєте про це?

Книга була маленькою, у старій оксамитовій обкладинці, як у старовинного молитовника або щоденника, ні на корінці, ні на звороті обкладинки нічого не було, що могло б щось сказати про книгу. Бронзова застібка відкрилася після невеликого зусилля. Книга сама розкрилася посередині. Там, на цілий розворот, розкинувся мій, я кажу «мій», дракон. Цього разу він майже не виходив за межі сторінок, лапи погрозливо простягнуті, люта паща розкрита так, що було видно ікла, і той самий прапор з готичним написом.

— Звісно, — почав Россі, — у мене був час, і я визначив, звідки ця книга. Це дизайн Центральної Європи, друк приблизно 1512 року, тому там спокійно міг би існувати переносний текст, якщо там взагалі, був якийсь текст.

Я поволі перегортав тонкі сторінки. На першій не було жодного напису, але я вже знав, що так і має бути.

— Який дивний збіг!

— На задній кришці книга ушкоджена солоною водою, мабуть, після подорожі Чорним морем. Навіть у Смітсонівському університеті мені не могли сказати, що сталося під час цієї подорожі. Знаєте, я навіть віддавав книгу на хімічний аналіз. Мені коштувало триста доларів дізнатися, що ця річ була рясно вкрита кам’яним пилом, імовірно, до 1700 року. Я також поїхав до Стамбула, щоб більше довідатися про її походження. Але найдивовижнішим у цій історії є те, яким чином ця книга опинилася в мене.

Россі простягнув руку, і я з радістю передав йому томик, старий і порваний.

— Ви купили його десь?

— Я знайшов цю книгу на своєму столі, коли був аспірантом університету.

Я здригнувся.

— На столі?

— У моїй бібліотечній кабіні — у нас вони теж були. Цей звичай походить аж з монастирів сімнадцятого сторіччя, ти знаєш про це?

— Звідки ж… звідки це з’явилося? Цей подарунок?

— Можливо, — сказав Россі, якось дивно посміхнувшись. Здавалося, йому було важко стримувати якісь емоції. — Хочеш ще кави?

— Так, звичайно, — сказав я, бо горло в мене пересихало.

— Я не зміг знайти власника, а в бібліотеці не могли визначити цю книгу. Навіть у бібліотеці Британського музею її ніколи не бачили. Вони запропонували мені за неї велику суму.

— Але ж ви не стали продавати?

— Ні. Мені ж подобаються таємниці, як ти знаєш. Утім, вони подобаються будь-якому сумлінному студентові. Нагородою за це є та мить, коли ти дивишся в очі історії й кажеш: «Я знаю, хто ти. Тобі мене не обдурити».

— Що ж це було? Як на вашу думку, ця більша копія була надрукована у той самий час і в тому самому місці?

Россі постукав по підвіконню.

— Насправді я не згадував про це вже кілька років або намагався не згадувати, напевно, я завжди відчував її там, за своїм плечем, — він показав у бік темної щілини серед інших книг. — Ця верхня полиця — низка моїх невдач. Там знаходиться те, про що мені краще й не думати.

— Може, зараз, коли я приніс ще одну загадку, ви зможете краще розібратися й поставити все на свої місця. Навряд чи між ними немає жодного зв’язку.

— Навряд чи між ними немає жодного зв’язку… — це було більше схоже на луну, ніби слова пролунали крізь свист кавоварки.

Нетерпіння й якась лихоманка, які часто охоплювали мене у той час через недосипання і перевтому, змусили мене поквапити його.

— Про що ви довідалися? Після хімічного аналізу, ви сказали, що намагалися довідатися більше?..

— Намагався, — Россі знову сів й обхопив обома руками чашку з кавою. — Боюся, я мушу зробити значно більше, ніж просто розповісти історію, — сказав він тихо. — Мені, напевно, треба вибачитися перед вами: я ніколи не хотів, щоб така спадщина перейшла в руки одного з моїх студентів. Принаймні, більшості з моїх студентів. — Він посміхнувся, посмішка була ніжною, але сумною, як мені здалося. — Ви чули про Влада Тепеса «Проколюючого»?

— Так, це Дракула. Один князь із Карпат, його ще грав Бел Лугоші.

— Це він або один із них. Це був давній рід ще до того, як найнеприємніший член їхньої родини став до влади. Ви довідалися про нього в бібліотеці? Так? Поганий знак. Коли я знайшов свою книгу, я того ж вечора подивився саме слово «Дракула», а також «Трансільванія», «Валахія» та «Карпати». Це одержимість.

Це було схоже на комплімент, Россі любив, коли його студенти виявляли старанність. Я не звернув уваги на ці слова, побоюючись, що новий коментар може відвести розмову від теми.

— Карпати… Вони завжди були сповнені таємниць для істориків. Один зі студентів Оккама подорожував там, по-моєму, на ослі й описав свій досвід у дуже смішному нарисі, назвавши його «Філософія жахливого». Звісно, початкова історія про Дракулу вже багато разів обговорювалася й була перекручена, і вже мало залишилося для дослідження. Колись, у п’ятнадцятому сторіччі, жив правитель Валахії, якого ненавиділи як Оттоманська імперія, так і його власна країна. Він був найжорсгокішим з усіх середньовічних європейських тиранів. Установлено, що він знищив щонайменше двадцять тисяч своїх одноземців із Валахії і Трансільванії за кілька років. Слово «Дракула» означає «син дракона» або щось таке. Римський імператор Сигізмунд посвятив його батька в Орден Дракона: це була організація, що захищала імперію від оттоманських турків. Є відомості про те, що батько Дракули віддав його туркам на якийсь час, оскільки це було однією з умов політичної угоди. Вважається, що там, спостерігаючи за оттоманськими методами катувань, Дракула й набув смаку до жорстокості.

Россі похитав головою.

— Врешті-решт, Влад загинув у битві проти турків або, можливо, його випадково вбили власні ж воїни. Його поховали в монастирі на острові біля озера Снагов, тепер це володіння нашого друга — соціалістичної Румунії. Спогади про нього перетворилися на легенду, яку марновірні селяни передають із покоління в покоління. Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя душевно неврівноважений і мелодраматичний автор Абрахам Стокер бере ім’я Дракула й закріплює його за вигаданою ним істотою — вампіром. Влад Тепес був страшенно жорстокий, але він, звичайно ж, не був вампіром. У книзі Стокера ви не знайдете жодної згадки про Влада, хоча у своєму варіанті історії про Дракулу він говорить про родину, яка воювала з турками. — Россі зітхнув і продовжив: — Стокер ґрунтується на легендах про вампірів і Трансільванію, та сам він ніколи там не був. Насправді Влад Тепес був правителем Валахії, що межувала з Трансільванією. У двадцятому сторіччі Голлівуд підхоплює міф, і він воскресає. Тут моя легковажність закінчується.

Россі відсунув чашку і