Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

Одначе в такій «відкритості» марно було б шукати свободу вибору: навпаки, тут, радше, йдеться саме про ходіння по замкненому колу...

У новелі «1908» (тут я, як і обіцяв, звертаюсь, нарешті, до книги «Моє сторіччя») оповідач — на той час ще маленький хлопчик, якого батько взяв із собою на мітинг, не витерпівши, помочився у штани саме під час антивоєнної промови Карла Лібкнехта, та ще й сидячи в цей момент на плечах власного батька. І його відлупцював власний батько, правовірний соці. «Ось тому і лише тому, коли пізніше все почалося, зізнається колись битий хлопчик, — я побіг на призовний пункт і записався добровольцем, і був, зрештою, нагороджений за хоробрість, а після другого поранення, одне під Аркасом, друге під Верденом, дослужився до унтер-офіцера. Хоча мені завжди, навіть коли я очолив ударну роту у Фландрії, було зрозуміло, що товариш Лібкнехт, якого деякі хлопці із загонів добровольців пізніше, вже набагато пізніше, застрелили разом з товаришем Розою Люксембург і навіть викинули один із трупів у Ландверканал, сто, тисячу разів мав рацію, коли звертався із своїми закликами до молоді».

Отже, виходить, що герой цієї новели, якби тоді не помочився у штани, мав усі шанси залишитися правовірним лівим, а не зробитись ландскнехтом Першої світової війни...

Іншими словами, йому можна було вибирати лише між мілітаризмом і пацифізмом? Що, по суті, мало не рівнозначно відсутності вибору... А з цього хіба, в свою чергу, не випливає, що в очах Ґраса ідеологія мало чого варта?

У новелах з «1914» до «1918» фігурує знаменитий пацифістський письменник Еріх Марія Ремарк і мало не так само уславлений (особливо в останні десятиріччя) співець солдатської слави Ернст Юнгер. «Вони, — розповідає Ґрас, — згадували про війну з неприхованим ентузіазмом» (хоча нібито й виставляли їй різні оцінки). Але якщо Ремарк — не без захоплення — починає вихваляти чесноти саперної лопатки, Юнгер задоволено додає: «Ви маєте цілковиту слушність, дорогий Ремарк...», — і зітхає: «А хто взагалі лишився крім нас?.. Хоча так, у французів є ще цей божевільний Селін...» (Ідеться про Луї Фердинанда Селіна, автора у свій час знаменитого на весь світ роману «Подорож на край ночі», який було проклято в Радянському Союзі, а проте видано російською за сприяння Ніколая Бухаріна, який написав до цього видання передмову...)

Інакше кажучи, між мілітаризмом і пацифізмом знову-таки немає ніяких істотних відмінностей, а свобода переконань — мало не химера?..

У новелі «1956» тему продовжено: тут розповідається про зустріч уславленого «ендеерівського» драматурга і режисера Бертольда Брехта із захисником моральних цінностей Заходу, поетом Готфрідом Беном. «Вам удалося фенотипове відчуження», — вигукував один, а другий пришіптував: «Ваша західна трупарня монологічно, як і діалектично, існує впритул з моїм епічним театром».

Отже, ліві й праві (якщо, звичайно, вірити Ґрасові) чудово розуміють одне одного?..

У новелі «1961» мова йде про Берлінську стіну, яка в свій час ділила світ на дві ворожі половини, а сьогодні «ніхто не хоче про це чути, тим більше тут, у Штутгарті, тому що ті швабри — вони і в шістдесят першому майже нічого не зрозуміли, коли ні з того ні з сього посеред Берліна...

А коли — і також ні з того ні з сього — стіни не стало, вони зрозуміли ще менше... Вони навіть, чого доброго, надали б перевагу її збереженню, позаяк з них не брали б грошей на солідарність, що їх їм доводиться викладати відтоді, як стіни не стало».

Тобто все подається так, нібито Берлінська стіна була, радше, благом і не так розділяла дві Німеччини, як їх «об'єднувала»?

А в новелі «1976» ідеться про взаємодію західно- і східнонімецьких спецслужб, які між собою ворогували, одна одну знічев'я підсиджували, ні на хвильку, проте, не забуваючи, що все це — не більше як «суперечки в родинному колі».

Одначе може бути, що так воно в певному сенсі й було?

Новела «1977» є своєрідним продовженням попередньої. Її герой — уславлений східнонімецький бард Вольф Бірман: він, якщо вірити Ґрасу, таврував не злочини ендеерівського соціалізму, а лише той факт, що тамтешні керівні товариші зрадили ідеї власного вчення... Коли ж стіна рухнула, Бірман засумував над тим, що «обірвалися дружні зв'язки», обірвались як «жертви об'єднання».

Отже, як до кінця заангажовані агенти спецслужб обох Німеччин, так і нібито у своїх вчинках вільні люди мистецтва були й лишаються, згідно з Ґрасом, політичними «родичами»?

І, нарешті, в новелі «1999» дуже стара жінка підбиває нашому сторіччю такий підсумок: «...була війна, увесь час війни з невеликими перервами».

Відтак, навідліг нічого, крім війни?..

Як бачимо, ту ж замкненість кола, ту ж відсутність вибору, що і в «Бляшаному барабані», Ґрас відтворив і в «Моєму сторіччі».

Поштар Віктор Велюн, небесні улани і тринадцятий горобець

«Бляшаний барабан» — то грубезний том, що тягне (залежно від формату видання) на 800 — 900 сторінок тексту, а в часі роман охоплює понад півсторіччя. Проте, вчитуючись у цю книгу, поступово починаєш завважувати, що, хоча в ній і задіяна безліч персонажів, відбувається безліч подій, ніщо по-справжньому ніби й не рухається.

Либонь, основна тут причина — сам оповідач, Оскар Мацерат або Оскар Бронський (як він себе іноді називає). Це оповідач і справді непомалу дивний: хоча б уже тому, що навіть у межах однієї фрази ладен фігурувати одразу в трьох різних «іпостасях»: як «Оскар», як «він» і навіть як «я». Що, в свою чергу, зайвий раз підкреслює його належність до «фігур».

Але навіть і серед «фігур» ґрасівський герой незвичайний, він у жодному разі не відсторонений від свого творця, — навпаки, він ніби є (а можливо, лише хоче здаватися) таким собі alter ego Ґюнтера Ґраса... Одначе і це, мабуть, ще не найістотніше. Адже в принципі (тим паче коли створюється щось на кшталт «біографії» або «автобіографії») оповідач або прагне дотримуватися хронології, або, навпаки, нею зумисне нехтує. Що ж до Ґраса, то йому, здавалося б, геть байдужі будь-які заздалегідь встановлені правила, а якийсь продуманий план і поготів.

Мабуть, лише передісторія, дійовими особами якої були дід Коляйчек, баба Бронська і майбутня мати героя (на той час ще незаміжня), чимось нагадує «родинну сагу» — нехай і переказану аж надто іронічно. Що ж до подій, які відбуваються вже після його народження, то до них Оскар ставиться мало не зухвало «приватно». І в той самий час оповідає про них уявному слухачеві, як про щось ніби вже знайоме, хоч і в