Галина Василівна Москалець - Сентиментальні мандрівки Галичиною

пустили ні татар, ні турків до Західної Європи, що ним ступали і римські воїни, і кельтські, і фракійські, і що шлях цей створила сама природа, і він існуватиме вічно, ну, майже вічно.

А потім ми піднялись на перевал і побачили дивовижне зелене провалля. Якийсь дідусь сказав, що там внизу — село Недільна, а на ось цій горі — могила вояків УПА, а коли просто йти далі, то буде Тур’є. І взагалі, зараз має бути автобус Жданівка—Дрогобич, що довезе нас до Урожа. Ми пройшли десь зо 30 кілометрів, і на обличчях Світлани і Наталки читалось німе питання: якого біса ми перлися цією дорогою, якщо є автобус. Ми б побачили цю всю красу раніше і пішли далі — он туди чи туди. А для мене тоді вкрай важливо було пройти цим стародавнім шляхом, відчути його під ногами. І відчути час, як відчувають ті, хто йде пішо довго й терпляче. Не проминаючи нічого, приймаючи всі невигоди і вигоди. Це — особливе відчуття. Йти вперед, покладаючись тільки на власні ноги. І скільки всього при цьому передумаєш, очистиш свою свідомість від дріб’язкового. А люди тобі допоможуть, коли раптом що. Для них ти істота з іншого світу, але не заброда, а подорожній, до якого на рівні генетики закладене відчуття поваги.

По селах

У Івана Франка є такий цикл міні-поем «По селах». Там є і про Уріж: історія жінки-пророчиці, яку розповідають пастухи. Мені неважко уявити собі низьке сіре небо, сутінки, вогонь багаття і примару чорного лісу. Раніше в нас діти пасли кожен свою корову, тепер — череда, де дорослі пасуть по черзі. Корів з кожним роком все менше і менше. Здавати перекупникам молоко невигідно — літр води коштує дорожче. Хто має силу і не має грошей їздить два рази в тиждень до Борислава чи Дрогобича; продають не лише молоко в пластикових пляшках, а й сметану та сир. Їх так багато на ринку, вони зазирають тобі в очі, бо ж треба заробити на дорогу і ще купити щось до хати. Дехто ще не на пенсії і без роботи, живе з городу і корови. Ніхто з Урожа раніше не їздив продавати щось на базар — встидно було, а тепер — що вдієш. Хоч автобуси їздять, не те, що у дев’яності, коли я не могла доїхати зі Львова до Урожа. Тоді мені не було в голові мандрувати, ледве вистачало грошей на електричку до Самбора, а тоді бігом на автобус, напхом напханий «Самбір—Стебник», якого могло й не бути, а наступний через дві години. Тоді я йшла до Ралівки і стояла, намагаючись бодай щось спіймати.

Ці електрички, обшарпані, смердючі, які брали штурмом, і коли я потрапляла туди, то вже не було місця сісти, й доводилося стояти дві години. Я дивилася на людей, часом мене огортало тепле відчуття від їхньої бесіди, часом серце стискала образа, коли поруч різалися в карти студенти, і жоден з них не думав звільнити місце жінці з дитиною. Я їздила отак два роки, коли вчилася в університеті, й ще не знала такого слова «гопники», але знала «рагулі». Часом проходили цигани, просили чи грали на ґітарі й співали. Була одна жінка, повна, старша, яка продавала вафлі, перекладені згущеним молоком, і всі її знали, вона їздила тією електричкою роками. Коли я бачу оті вафельні трикутнички в магазині, згадую її. Одного разу ми сіли в перший вагон з Ладусею, і вона попросила нас припильнувати її торбу, а потім пригостила Ладу вафлями. Вона виглядала доброю жінкою, втомленою життям, ноги в неї опухали, але вона ніколи не нарікала на життя. Я теж належу до людей, які тішаться бодай тим мінімумом, який здобули, бо і його тяжко здобути, особливо, коли чесно.

Ті електрички, автобуси, де люди часом колядували перед Різдвом, навчили мене терпіння й приязні до людей, які ними їздять. Я пам’ятаю, як з Турківщини чи Старосамбірщини у чорні часи їздили худенькі маленькі бойкині, везли до Львова по дві-три ялиночки, випросивши у лісників, щоб купити щось за вторговані гроші на свята. Чи німі з церковними календарями, скромно і чисто вбрані, або продавці морозива, що заробляли копійки на своєму танучому товарі… Наші інтелектуали, письменники ніколи не доторкалися до життя цієї «біомаси», не слухали розмислів простих людей, які наївно, але справедливо судять про нашу реальність. Мене вони сприймали добре, бо я не відгороджувалася від них пихою і завжди підтримувала розмову. Та й чим я краща за них, зрештою…

Ці люди виходили і їхали «на села». Тоді не було мобільних телефонів, автобуси не мали бензину, але бажання повернутися у те єдине місце, де тебе чекають, допомагало перебороти всі незручності дороги. Мене чекали в Урожі мама і донька. Мене могли б чекати у Сторонній, у Підбужі, в Опаці чи Залокті, тих селах, що пов’язані з моєю родиною. Настав час, коли я вирішила подивитись на ці села, захотіла їх побачити очима мандрівника. Часом мене впізнавали, часом я сама казала, чия я донька, і всі пригадували моїх тата й маму, часом я мовчала, бо ніхто нічого мене не питав. Настав час, коли я почала вишукувати своє коріння. Моє життя було б прожите марно, якби я цього не зробила, не поїхала б туди, гнана дивною ностальгією за тим, без чого люди зазвичай обходяться.

Опака

Опака — за Підбужем, по ліву руку. Назва ця, очевидно, фракійського походження, бо у Болгарії є село з такою самою назвою, теж серед гір. Опака — це ще різновид каменю чи якоїсь породи.

Я все частіше думаю, що наші уявлення про світ, а особливо про минуле, хибні, й абсолютно все потребує перегляду. Дати заснування поселень — просто смішні, бо прив’язані до перших писемних згадок. Усі вони чомусь почали виникати після польської експансії в XIV ст., а що було до того в Червоній Русі? Невже тільки міста, згадані в давньоруських літописах? Хто ж їх тоді годував, звідки брався хліб і до хліба? Ніхто не звертає увагу на таку несправедливість. Археологія — це найпереконливіший доказ існування будь-якого поселення, але вона нині не лише не має жодного фінансування, а й деґрадувала як наука у всесвітньому масштабі, бо використовує застарілі і недосконалі методи дослідження. Поселення починалось, як правило, на горі, а потім розповзалось, розбудовувалось. Горішня Опака, безперечно, старша за Долішню. Як і Уріж Вижній старший за Уріж Нижній. У самому краєвиді