Марек Краєвський - Голова Мінотавра

на Ройше-штрасе й Вахт-пляц, де зупинялися візники. Кілька років тому він занурив би голову до відра з холодною водою й потому вирушив на пошуки тварюки, яка відгризла дівчині півщоки. Але це було б колись. Зараз Моккові виповнилося п’ятдесят чотири. І наслідки похмілля він відчував чимраз дошкульніше.

Бреслау, п'ятниця 1 січня 1937 року,

шоста година ранку

Додому Мокк не потрапив. Дорогою до стоянки екіпажів він зазирнув углиб Фішерґасе й зауважив на розі заслонені вікна «Cafe Nicolaiplatz». Зала була порожня й прибрана, а про новорічну гулянку нагадував лише великий годинник, прикрашений згаслими свічками й червоними стрічками, та ще пасма серпантину, що звисали зі стелі. Мокк пригадав собі студентські часи, коли брудний шинок, де юрмилися переважно незаможні студенти університету, нічим не нагадував теперішнє ошатне «Cafe Nicolaiplatz». У перерві між лекціями він поглинав нашвидку скромний обід, який складався зі смаженої картоплі й квашеної капусти, або салату з оселедця, сосиски й булки. Голод, який зараз просвердлював його нутрощі, був точнісінько такий, як і багато років тому. Це його підбадьорило. Він почувався не як чоловік на межі середнього віку й старості, а як юнак, що має нагальні потреби й прагне їх втамувати.

Мокк шарпнув за мотузку дзвінка біля дверей. Ніхто не відчинив. Шарпнув удруге так сильно, що замалим не обірвав мотузки. Над кав’ярнею розчинилося вікно й звідки визирнув літній чоловік у нічній білизні, із довгими вусами, перев’язаними чорною стрічкою.

— Гей, чоловіче, ти що виробляєш?! — гукнув він. — Не бачиш — зачинено! Тобі що, пиво з голови досі не вивітрилося?!

— Це тобі, — Мокк підніс руку із двадцятимарковою купюрою, — за щонайкращий новорічний сніданок!

— Уже йду, шановний пане, — ґречно відказав старий чоловік у білизні.

За кілька хвилин Мокк уже сидів у залі, а власник кав’ярні, пан Гайнріх Полькерт, повісивши його пальто й циліндра, приймав солідне замовлення. Спершу гість отримав кавник із кавою й вершки в молочнику. Зробивши кілька ковтків, він відчув, що його м’язи сповнюються пружністю, а пісок під повіками зник. Попустив краватку-метелика, зняв манишку й комірець, а тоді розщібнув три ґудзики сорочки. На столі з’явилися страви. Спершу ледь зачерствілі булки й грудка масла, оздоблена петрушкою. Потому яєшня, розкладена на товстих шматках підсмаженої грудинки. У невеликому салатнику лежали мариновані оселедці, хрін, квашені огірки, а на двох довгастих полумисках — згорнуті рулетиками шматочки шинки й кульки паштету з петрушкою. На одному з них було викладено пірамідку з гарячих польських та сухих мисливських ковбасок. Мокк був неабияким любителем попоїсти. Він акуратно мастив булку маслом, паштетом, а тоді вкладав на неї шматки шинки. Відкушував шматок цієї канапки, і напихав рота яєшнею, грудинкою й шматками ковбасок. Наступною була черга оселедця із хроном та огірком. І так далі, навпереміну. Ретельно дотримуючись порядку, встановленого гурманом-педантом.

Пан Полькерт підніс у руках пляшку житньої та чарочку й запитально глянув на клієнта. Мокк кивнув головою, проковтнув останні шматки щедрого сніданку, і вже за мить перед ним стояла висока чарка. Пекуча рідина в шлунку перетворилася на оксамит. Мокк показав пальцем на чарку, яка негайно наповнилася. Знову спорожнивши її, він відсапнув і розстебнув ґудзик на штанах. З кишені витяг золотий портсигар із цигарками «Муратті». Закурив і з насолодою випустив під стелю хмарку диму.

Тепер можна було піти додому й спокійно заснути біля дружини, але щось затримувало Мокка в цьому кафе, де окрім нього не було відвідувачів. Йому дошкуляв легенький біль у животі, який за інших обставин Мокк уважав би ознакою ситості, але нині, новорічного ранку, це видалося якимсь незрозумілим сигналом. Пригадалися студентські роки, коли по спожитому тут обіді, він мчав на латинський семінар, де завзято й жваво членував на стопи рядки із Плавта під наглядом молодого, але вимогливого професора Нордена. Скромні обіди викликали в нього тоді не сонливість, а навпаки, припливи енергії. У ті часи, подумав він, я розбирав Плавтові вірші, а зараз? Що мені робити зараз? Глянув на стіл, який і досі був заставлений стравами. На краєчку тарілки лежав надкушений шматочок сухої ковбаси. Асоціація виникла негайно. Я гриз ковбаски, тварюка гризла дівоче обличчя. Я жував оселедці, а він розжовував шкіру її щік. Я пив горілку, він — кров. Рвучко підвівся, голосно відсунувши стільця.

— Запакуйте до якоїсь коробки ці рештки сніданку, — сказав він, притискаючи хрустку купюру до стійки. — Ага, і покладіть мені зо три пляшки «Енґельгардта»!

— Авжеж, шановний пане, — відповів Гайнріх Полькерт і метнувся до підсобки, звідки приніс дві картонні коробки від тістечок, які швидко наповнив.

Мокк поправив свій одяг і пригнітив недокурок у попільничці.

— Знаєш, щоб прочуматись після пиятики, зовсім не обов’язково вилити на себе два відра крижаної води, — мовив він, приймаючи від Полькерта коробки й пляшки. — Достатньо доброго сніданку й двох чарок житньої.

— Бажаю щасливого й вдалого Нового року вам і вашій родині, шановний пане, — відповів власник кафе, подумавши, що остання чарка була для клієнта зайвою.

Бреслау, п'ятниця 1 січня 1937 року,

за чверть сьома ранку

Портьє готелю «Варшавський двір» Макс Валлаш не зрадів, коли його розбудили, подзвонивши у двері. Тим більш, що того дня він удруге побачив кремезного чоловіка, із густим темним волоссям і чималим черевом. Він і досі відчував біль у куприку, куди дві години тому поцілив черевиком цей вишукано вбраний добродій. Зараз вираз обличчя цього пана не був таким розгніваним, і це дещо заспокоїло портьє. Чоловік повісив пальто й циліндр на тій самій вішалці, що й раніше, витяг з кишені пальта три пляшки пива із броварні Енґельгардта, важко сів біля столу, на якому лежали проспекти з рекламою борделів, і махнув рукою Валлашеві.

— Сідай, чоловіче, — промовив він і змів рукою зі столу на підлогу всі рекламки. — Сідай і з’їж чогось смачного. Немає нічого кращого від похмілля, ніж добра їжа.

Валлаш недовірливо дивився, як чоловік, котрого раніше називали капітаном, відкриває дві коробки з-під тістечок, звідки долинав запах ковбасок і грудинки. Він не зовсім розумів, як треба з ним поводитися. Засичало відкорковане пиво, і це остаточно переконало портьє. Сів до столу й узяв з рук капітана пляшку. Пінява рідина діяла, наче ліки.

— їж, чоловіче, — капітан підсунув до Валлаша дві коробки. — Є тут у тебе якась виделка?

Валлаш приніс зі своєї комірчини виделку й заходився їсти. Капітан дивився на нього, усміхаючись. Портьє блискавично змів усе, випив пиво, зручно вмостився на стільці й гучно відригнув.

— Ну що, черево вдовольнилося? — капітан вибухнув сміхом, але враз його усмішка зникла. —