Володимир Костянтинович Пузій - Місто Тисячі Дверей

летіти до Будинку, — сказав він. — Там зберемося всіма холодильниками — і зробимо.

Але коли Сигізмунд зі своїми супутниками примчав на посадковний майданчик, повітряної кулі там не було.

Розділ п’ятий,

у якому Фімка допомагає качати права і шукає безпритульний будинок

Біг Фімка недовго. Нарешті він засапався і зупинився. Тут йому спало на думку, що за сьогоднішній день, навіть усього лише за якусь нещасливу годину, він встиг накоїти купу дурниць. І краще б йому прийти до тями, якщо він не хоче залишитися тут назавжди.

Залишатися тут назавжди Фімка не хотів!

«Гаразд, подумаєш, дурниці! — сказав він сам собі. — Ну ломану вся в Двері! А хто б не ломану вся? Ну втік з кав’ярні! А хто б не втік?! І взагалі, пошукаю я все-таки шлях назад. Як там його звали, того господаря кав’ярні? Димон? Усе-таки єдина знайома душа в Місті. Може, підкаже, як мені назад повернутися».

Він навіть згоден був на те, щоб Аверинцев знайшов його за гаражем, спітнілого і нещасного. Вже краще так, аніж провести все життя без батьків і друзів.

Не встиг Фімка про це подумати, як на нього з усього маху хтось налетів.

— ОЙ!!! — заголосили вони разом:

— Ти чого? — заволав Фімка. — Чого б’єшся?!

— Я нічого! — войовничо відповіло дівчисько приблизно Фімчиного віку. Саме вона на нього наткнулася. — А ти чого посеред дороги стовбичиш, товстуне?

— Захотів і стовбичу! Буду ще у тебе запитувати, де мені стовбичити! — Фімка відверто грубіянив, але не стільки зі злості, скільки з переляку. — Ти хто така?

— Я? Я?! Я, між іншим, Меліса Оховська.

Фімка не витримав і розреготався.

— Чого іржеш, гладкий? — обурено запитало дівчисько, стріпуючи своїми рудими кісками.

— Ти що, принцеса, щоб так називатися?

— Ну й темнота-а, — розтягуючи слова, промовила Меліса. — Звідки ж узятися принцесі, поки немає Короля? У нас є тільки заступники — і Короля, і Королеви, і принцеси, між іншим.

— Ти, виходить, заступниця.

— Ну, — потупила очі дівчинка, — загалом, я одна з двох заступниць. Ми чергуємося. З Розаліндою, моєю сестрою, — сьогодні вона виконує обов’язки принцеси.

— А ти?

— А я сьогодні — качаю права! — гордо повідомила Меліса Оховська.

— Знущаєшся? — запідозрив Фімка.

— Та ну тебе, дурня! Витрачаю тут на тебе час, а мені ще права качати. Ось, бачиш? — вона показала хлопчику дивну штукенцію, щось середнє між насосом і кондитерським шприцом, з якого зазвичай всілякі смачні креми на торт видавлюють. У цій справі, відверто сказати, Фімка знав смак.

— А це що за фінтифлюжина? — зневажливо поцікавився він.

— Це те, чим качають права, правокачалка. Допоможеш мені з ними впоратися? Удвох швидше буде і веселіше.

«Вона ж майже принцеса, — подумав Фімка. — Може, порадить, як повернутися додому».

І ще... надто вже нагадувала йому правокачалка кондитерський кремовий шприц! Фімка відчув бурчання у глибині свого черева — таке собі передгрозове погуркування, поки ще тихе, але якщо розгуляється... Відчув і вирішив, що допоможе дівчинці.

— Тоді побігли! — гукнула вона. — А то спізнимося!

«Ну і днинка! — міркував Фімка, намагаючись не відставати від Меліси. — Суцільні тобі забіги з перешкодами».

Він не знав, що лише завдяки їй уник зустрічі з Головним Порядником — той саме помітив його з повітряної кулі, але поки приземлився, було запізно — за Фімкою і слід прохолов.

Тим часом діти опинилися поряд з вежею, що височіла над містом. Тут, як пояснила Фімці Меліса, їм треба піднятися на ліфтовій хмарі нагору, де й качають права. Вірніше, накачують, тобто помпують.

Меліса дістала з кишені свищик і дмухула в нього — вмить до них спустилася м’яка, пухнаста хмаринка з двома сидіннями в центрі.

— А вона витримає нас обох? — засумнівався Фімка. — Взагалі-то нас у школі вчили, що хмари складаються з крапельок води...

— От іще, дурниці, — розсердилася Меліса. — Звичайні хмари, може, і складаються, а наші — ні. Наші хмари, щоб ти знав, це частки наших мріяній... мріювань... мрій... Коротше кажучи, ми мріємо, а вони — те, що від цього залишається. Ну, як вихлопна кіптява — тільки чистіше, краще і корисніше. Поїхали?

Вони влаштувалися на сидіннях, і хмаринка підняла їх на вершечок вежі. А там спустилася на майданчик (який видався Фімці дуже маленьким і ненадійним; «Навернутися звідси, — подумав він, — як від Вітька Акваланга сховатися...»). І там, на майданчику, вони почали качати права.

Для цього на вежі був спеціальний отвір, у який Меліса встановила правокачалку. За сигналом дівчинки хмари (особливі, з великою синьою літерою «П» на боці) підпливали до правокачалки і зціджували в неї рідину, яка сяяла всіма барвами веселки. А діти за допомогою спеціального клапана перекачували її потім у вежу.

— Так здавна заведено, — пояснювала Фімці Меліса. — Адже до нашого міста потрапляють найрізноманітніші істоти. Всі вони звикли жити в різних умовах. По-перше, у кожного свої смаки: одні люблять шоколадні огірки, інші харчуються винятково піснями космічних брабуниць. Ну, з цим наш Король-Маляр розібрався відразу: намалював Горщичок, який готує їжу на всі Охи. Причому кожен, коли частується, відчуває смак тієї їжі, яка йому найбільше довподоби.

— Здорово!

— Але це ще не все! — заклопотано продовжувала Меліса, на мигах наказуючи підплисти наступній хмарі. — А де жити охівцям?

— У вас же багато різних будинків!

— А вода в будинку має бути? А опалення? А якщо навпаки — хтось спеку не переносить? Декому замість води ртуть подавай, іншим... От хоча б летяги — тільки у вакуумі живуть, шерстикрилі!

Господарський підхід дівчинки справив належне враження на Фімку.

— Здуріти! І як воно цим летягам?..

— Ну, я ж розказую. Усім не догодиш, скільки не намагайся, скільки різних будинків не малюй. Але ж право жити затишно і комфортно повинен мати кожний, згоден?

— Ще б пак! — озвався Фімка, з сумом згадуючи свій рідний будинок, і свою кімнату, і рибок акваріумних, яких він вкотре забув погодувати...

— І